Глава 8

Денис

З самого ранку я був на нервах. Спочатку через Вероніку і Назара, а потім через цю навіжену. Ну от їй сто відсотків щось потрібно від мене. Тільки питання, що? Гроші? Слава? Статус? Не дарма ж вона так намагається привернути мою увагу. Ще й у авто вʼїхала. І головне, так демонстративно кинула у мене гроші…. При чому, там було близько 400 доларів. Раптом я побачив, що всі з ресторану почали виходити. А останньою вийшла Аделіна з моєю мамою і попрямували вона до мене.

- Привіт, синку! - сказала мама і поцілувала мене в щоку. Біля неї стояла Ліна та пропалювала мене поглядом. Її карі очі були повні ненависті. Сьогодні вона була вдягнена в синій спортивний костюм, на її ногах були білі кросівки, а її розкішне каштанове волосся було зібране в хвіст. Найцікавішим було те, що я також був вдягнений у синій спортивний костюм і білі кросівки. І що вона скаже? Знову співпадіння? - Ви будете жити з Аделіною в одному будинку в готелі, бо так вийшло, що більше ніде немає місця. Та не хвилюйся, там дві кімнати. - сказала мені мама.

- Справді? А як же ти? Хіба ти не їдеш? - запитав я у неї.

- Ні, я вже застара для таких розваг. Вибач, мушу бігти на зустріч. А вам гарно повеселитися! - сказала мама і пішла в ресторан. А я дивився, що уже всі поїхали до будиночків, лише ми з Аделіною залишилися стояти.

- Дай вгадаю, знову ти тут нідочого? - запитав я її з ухмилкою.

- Я не збираюся виправдовуватись. - сказала гордо дівчина та попрямувала до своєї автівки. Аж раптом повернувся до мене обличчям і запитала. - Ти взагалі їдеш, чи як?

- Пфффф, я краще на таксі поїду, ніж з тобою.

- Ну дивися, тут пробки вранці. Чекати будеш з годину, але як хоч, - сказала вона та застрибнула в авто. Мені нічого не залишилось, крім того що піти до її автівки. - Що, передумав? - Не змогла залишити вона мою присутність без коментарів.

- Поїхали! - сказав я, кладучи свої речі на заднє сидіння.

Ми доволі довго мали їхати, тому я прийнявся працювати з телефону, аж раптом почув, як задзвонив телефон Аделіни.

- Привіт! - почув я з телефону дівчини, який був на гучномовці.

- Привітики! Щось термінове? А то я за кермом. - сказала моя пані водій.

- Таааак! Слухай, а ти памʼятаєш Діму? Ви ще з ним мутили, - тут я більше зосередився на розмові дівчат, аніж на роботі.

- Діму Долинського? Звичайно! Його можна назвати одним з моїх найкращих хлопців!

Пффф….Одним з її найкращих хлопців! Цікаво, що ж це за Діма там такий. Мені звичайно все рівно, з ким там вона крутить шашні, але ж у чому він найкращий?…

- Так от, бачила я його на днях! Такий красунчик. Ну просто хлопець моєї мрії! Просто тебе, між іншим, запитував: Чи хлопець є? Чи маєш відносини. Ну і я ж кажу, що немає. Так він нас запросив до себе через тиждень у гості в приватний будиночок на березі моря. Ну так я сказала, що ми прийдемо. Ми ж прийдемо? - все тараторила її подруга. 

- Слухай, я його років три не бачила. Сто відсотків маємо піти. Добре, я тобі зателефоную пізніше, бо ми уже приїхали.

Ну нарешті! Нарешті вони закінчили свою розмову, про свого Дімку. А приїхали ми справді в чудове місце. Ліс, посеред якого маленькі будиночки. Оскільки надворі нікого не було, я зробив висновок, що всі уже заселилися. Тому взяв свою сумку, сумку Аделіни і ми пішли до одного з будиночків, де була адміністрація.

- Доброго дня, чим можу вам допомогти? - запитав у нас адміністратор. 

- Доброго дня, у нас бронь, - відповів я.

- Міг би я просити документи ваші, або дружини? - сказав він, вказуючи на Аделіну, що стояла за два метри від мене, розглядаючи картини. 

- Так, ось тримайте мої документи. Тільки це не моя дружина, просто колега. 

- Перепрошую… так ось ваші ключі. Будиночок номер 13.

- Дякую! - сказав я, та пішов до Аделіни. Цікаво, що вона там набрала, що взяла таку велику і тяжку валізу.