Глава 6

Після розмови з Лідією весь колектив пішов по своїх робочих місцях, а я вирішила написати контент план для ресторану. У мене був свій кабінет на другому поверсі ресторану. Білі стіни, сірий стіл і стілець та ідеальний вид в вікна на море. Що може бути краще? Я так захопилася роздумами, що не помітила, як хтось зайшов до мене в кабінет.

- Бачу нога вже не болить, раз ти навіть на роботу прискакала? - сказав Денис з такою ненавистю, наче я його роботу собі забрала, а мене від згадування ранку, його сильних рук та широких плечей кинуло в жар. 

- Перепрошую, Денис Владиславович, що саме Ви маєте на увазі? - я почала прикидатися, ніби нічого не памʼятаю. Тим часом він сів за стіл, таким чином, що був напроти мене. 

- Під ідіотку косиш? Тобі не личить, Аделіно Вікторівно. Скажи, може це все не випадковість? Може ти спеціально обрала один зал, один жк, одну роботу? Скажи скільки ти хочеш? Тисяч 5 доларів? - я похитала головою. - Що 10? 15? - запитав Денис і почав сміятися.

Я не могла зрозуміти, чому у хлопця так часто змінюється настрій. Ще вранці я бачила, як він хвилювався за стан моєї ноги, а зараз він дивився на мене очима повними зневаги. Аж раптом Денис піднявся та навис над моєю головою. Між нашими обличчями залишалося декілька сантиметрів, від чого моє дихання стало частішим, а ноги ватними. Ви не подумайте, він звичайно хлопець симпатичний, високий, з гарною фігурою, але всередині мене було не захоплення. Всередині мене був страх. Я боялася такої поведінки, через свого колишнього. Аж раптом я відчула, що в моїх легенях не вистачає повітря, я почала задихатися. Вся кімната йшла обертом, я не могла сконцентруватися на своїй сумочці, у якій я завжди ношу заспокійливі. Аж раптом я відчула, що хтось щосили мене струшує за плечі. Денис…

Денис

Після того, як я потрапив у відділок поліції , через цю навіжену, я не міг повернутися до свого спокійного життя. Всюди була вона. Я зустрів позавчора ввечері її в залі, коли ми з Назаром робили вечірнє тренування. Зазвичай я займаюся вранці, але сьогодні вирішив скласти компанію другу, який все ніяк не міг мене залишити в спокої, через Аделіну. От і зараз він мені про неї розповідав.

- Її батько - крута шишка. Має бізнес з будівництва. Уже 25 років одружений на такій собі Марині, а 5 років тому відкрив мережу магазинів квітів. А ця Марина працює бухгалтером у них на фірмі. В сімʼї лише одна дочка - Аделіна, але наче її мама зараз знову вагітна. До речі, твоя краля навчається на маркетолога, а також веде блог. Доволі успішний, між іншим! - розказував мені Назар. Тим часом, я віджимався. В моїй голові декілька останніх днів сиділа одна брюнетка, яка здавалася дуже милою з вигляду, та дуже гнилою зсередини.

Закінчивши тренування, ми вирішили піта на рецепцію, щоб поновити наші абонементи, як я побачив її, а точніше як вона тікає. Цікаво від кого, адже побачити мене вона не могла…

Повернувшись додому, я почав працювати. Уже декілька років я працюю розробником в одній відомій компанії, а також готуюсь стати спадкоємцем сімейної мережі ресторанів. Я готувався до завтрашнього дня, адже уже завтра ми починаємо фінальні приготування перед відкриттям нового ресторану.
 

Прокинувшись вранці, я як завжди пішов в зал. Уже готувався йти на бігову доріжку, як раптом я побачив Аделіну. Вона не могла відняти штангу та була червона, як помідор. Звичайно вона мені не подобається, але її смерті я не хочу, тому я їй допоміг. Але вона прямо ходяча проблема, відразу підвернула ногу. І все одна втікла. А по дорозі на роботу мені зателефонувала моя двоюрідна сестра.

- Ти чому про свою нову ляльку не розповідаєш? Назар мені уже всі вуха прожужав! - почала Вероніка. 

- Ти про кого? Про Аделіну? Так вона не моя. А Назарові лиш би язиком молотити… - почав злитися я. 

- А тобі вона не здається дивною? Так зʼявляється в твоєму житті. Так ще й всюди. Може вона хоче бути твоєю лялькою, а? 

- Блін, я про це саме думаю. І що мені робити? Як показати, що їй нічого не світить? - запитав я. 

- Та налякай її, вона і зникне, - хмикнула сестра.

Ще трохи поговоривши з сестрою я приїхав в офіс, де на мене уже всі чекали. Після традиційної промови мами, я вирушив у кабінет до цієї малявки. Спеціально говорив з неї так, щоб злякалася мене, але я навіть не помітив, як перегнув і вона почала задихатися, а в очах стояли сльози…