Глава 1

Аделіна

Вийшовши з магазину тата, я все ніяк не могла заспокоїтися. Спочатку я дуже сильно злилася, думала що це його мама підбила викинути мене з дому. Потім я сміялася, бо все це нагадувало якусь комедію. Але потрібно було думати, як жити далі. Пригадавши про своїх подруг, я почала телефонувати кожній з них. І всі вони казали в один голос: «Вибач, зараз взагалі ніяк не допоможу». Що ж, тепер у мене ще й немає подруг. Адже єдина вірна подруга - Аня, яка у мене була в житті, вже майже 2 роки не спілкується зі мною. А все через якогось хлопця, який сказав, начебто я до нього приставала. Це було брехнею, проте вона і слухати нічого не хотіла.

Ось так в один момент ти залишаєшся один. Нікому не потрібний. Але я все таки зібралася з силами, та зателефонувала Ані.

- Привіт, не сильно зайнята? - ледве видавила з себе я.

- Ем, привіт. Та наче ні… - відповіла та. Вона була розгубленою. Я чула це по голосу. Готова побитися об заклад, що вона почала кусати губи - я знаю її краще за її саму. 

- Ти взагалі як? Як справи? - наважилася перервати паузу я. 

- Ну якщо коротко, то я після нашої останньої розмови, багато чого змінила у своєму житті. Наприклад я більше не з Дімою, він мені зрадив. І я знаю, що не з тобою. Пробач, що тоді не повірила тоді. Я була засліплена, а коли я дізналася правду, не знала як поговорити з тобою. Пробач, дуже прошу. Також, я кинула університет, бо зрозуміла - бути юристом точно не моє. Зараз вчуся на дизайнера і поки що мені подобається. І я повернулася з Києва в Одесу - не можу без моря. А ти як?

- Ну як сказати… - я почала розказувати все, що зі мною сталося за останні 2 роки. А по моїх щоках текли сльози. - Ти б знала, як я сумувала за тобою. Мені тебе не вистачає. 

- Мені тебе теж. Ну раз такі справи- давай ти поки поживеш у мене. Як я розумію, тобі поки що немає куди йти. Приїжджай до мене. Живу я все ще там само. 

- Дякую. За годину буду! - сказала я.

Насправді я не очікувала такої підтримки від Ані, але я дуже вдячна, що хоча б одна людина мені погодилася допомогти. Зібравши речі я приїхала до дівчини. Вона жила в 3 кімнатній квартирі, яку їй подарувала батьки. Там майже нічого не змінилося за весь час. Аня вилілила мені кімнату і після 3-годинної розмови, ми вирішили поїхати в ресторан повечеряти , як в старі часи.

Я замовила свою улюблену паелью, а Аня  - креветки. Іспанська кухня була нашою улюбленою. Аж раптом в ресторані я побачила мого знайомого з магазину квітів.

Денис

Я доволі швидко доїхав до аеропорту та пішов на пошуки терміналу прибуття. Зустрівши маму ми вирішили пообідати та лише потім поїхати додому.

- Ну як ти тут? Наречену ще не знайшов? - знову почала мене питати мама.

- Та ну мааааам! Ти серйозно? Тебе завжди цікавить лише одне - чи є у мене дівчина? 

- А тебе цікавить лише твоя робота! Я хвилююся за свого єдиного сина. Тобі скоро 29 років, а ти все ще один. Пора подумати і про сімʼю. 

- Давай краще змінимо тему. Як там ваш бізнес? Не плануєте відкривати ще один ресторан? 

- Ой, ти знаєш… - далі я уже не слухав. Якби я не намагався не приймати близько до серця слова мами про сімʼю, я все одно почав думати про неї. А й справді, часами я приходжу у свою квартиру і ніхто не чекає вдома. Почуття самотності зʼявляється все частіше і я вже не розумію, чи це я старію, чи й справді мені хочеться створити сімʼю. - Ну ти слухаєш? 

- Так, - аж раптом я помітив свою нову знайому, ту саму, яка вранці зʼясовували відносини зі своїм батьком. Вона була не одна. З дівчиною - блондинкою. Блондинка і брюнетка - парочка твікс?

- На кого ти дивишся? - запитала мама. - А вона симпатична. Ти знаєш цю дівчину? - запитала мама, дивлячись на брюнетку.

- Що? Ні, просто задумався. 

- Якось забагато ти думаєш сьогодні. Зачекай мене хвилину, - сказала мама і пішла прямо до Аделіни…