Глава 35

Олеся
Заплакана впала у обійми подруги. Маринка допомогла мені облаштуватися, і швиденько приготувала заспокійливий ромашковий чай. Потягла мене на кухню і загорнула тремтяче тіло у м’якенький плед. Налила чаю і кивнула:

— Знаю, що несмачно, але ж дієво, — зі значенням підняла вгору наманікюрений пальчик. — А щоб підсолодити життя, я вже встигла спуститися вниз і придбати тортик. Я ж знаю, як ти любиш солоденьке.

У мене вже не залишилося сил, щоб відповідати чи заперечувати, і я тільки кивала. Справді чай дійсно виявився чудовим, а вкупі з великим шматочком торта — взагалі насолода.

— А тепер, подруго, розповідай, — Маринка підперла кулачком щічку і подивилась мені прямісінько в очі.

— Та там таке ... Маринко, я в повному багні по вуха.

— Щось сталося останнім часом? Те, що я не знаю?

— Виявилося, що в Луки є наречена, і незабаром вони одружуються. От! Хіба цього мало? Та я з розуму схожу за ним, а він просто використав мене.

— Лесику, це він тобі сам сказав?

— Сьогодні приходила його наречена, і слуги підтвердили, що вона скоро вийде заміж за Луку. Я спочатку не повірила. Але навіть в Інтернеті багато інформації про це. І відомий журнал випустив розлоге інтерв’ю з фотографіями, де ця парочка щасливо позує перед камерами.

— А якщо він уже передумав? Я так зрозуміла, що ти не говорила з ним, а просто зібрала сумки і втекла?

— Я не можу після всього, що дізналася, дивитися йому в очі. Він знову буде брехати, а у мене не вистачить ніякої гордості, якщо згоджуся, і далі бути його коханкою.

— Це ж треба. Хай вже я хлопців кидаю, але щоб ти? Мені щось все це не подобається. Ти повинна з ним відверто поговорити на цю тему. Або хоча б зателефонувати.

— Ні. Не можу. Не можу з ним говорити і не можу більше довіряти. От знову доведеться шукати роботу, щоб відшкодувати йому аванс.

— Ну ти подруго й здивувала. Лесику, ти просто тікала, як остання боягузка. Не можна так.

— Це моє життя. — схлипнула сильніше, — Обпеклася я, Маринко. Так обпеклася, що серце розривається на шматки, і себе не можу зібрати. Може колись і поговорю з ним, та як же мені боляче. Я залишила йому записку, де все пояснила.

— Шаленство. Ти подружко прямо шалена. Куди там мені до тебе.

— От що мені робити зі своїм серцем, Маринко? Мені так боляче. Я не знаю куди себе подіти, хочеться вити на місяць,— знову очі заволокло сльозами.
Подружка підвелася і почала міряти кроками кімнату.

— Значить так, нещасна закохана. Спочатку ти перестаєш плакати і жаліти себе.

Я замахала руками — мовляв, хіба ж так можна, і чи я не заслуговую співчуття. Та подружка не дала мені мовити й слова.

— Далі ідеш в душ та приводиш себе до ладу. Ти зараз на опудало схожа, Олесю. Не дарма так тебе ота білявка обізвала. Будь королевою, як тобі й належить! І наплюй на всяких там Бет хоч і тричі Золотарьових. Вона не варта твого мізинця. Далі поговори з Лукою, слід вислухати і його версію. Покажи йому ту статтю і спитай прямо: пан або пропав.

— Я заблокувала його номер.

— Ну як дитина мала, Лесику. Щось мені та блондинка не викликає довіри, та й слуги дивно себе повели: якщо раніше ніхто навіть не натякнув на так звану наречену. Ти вже там скільки? Близько місяця?

— Чотири тижні, — прохрипіла я.

— І за весь час Бет ні разу не зайшла додому до нареченого? Тобто більшість вечорів і ночей він проводив у маєтку.

Я згідно кивнула. Подружка продовжувала, а я знову заперечувала:

— Маринко, він же міг на роботі з нею зустрічатися?

—  Лесю, твоя наївність доводить мене до сказу. Вона що — його коханка, а ти законна дружина, і він ховається від тебе десь по закутах на роботі? Навпаки, майбутня господиня вже б давно нагадала про себе, і ночі Лука проводив би в її ліжку.

Я мимоволі задумалась і втерла сльози:

— Варто поговорити з ним? Ти так думаєш?

— Отож-бо. Бігом розблоковуй його номер і чекай дзвінка, якщо вже така горда, щоб самій першій зателефонувати.

На душі мені якось полегшало. Незабаром я дізнаюсь правду від Луки і прийму її, яка б гірка вона не була. Просто поставлю його перед фактом. Різко підвелася і заледве не задушила в обіймах Маринку:

— Яка ж ти мудра, подружко.

— А ти мала сумніви, Лесику? А ти ще вважаєш мене легковажною, — пирхнула Маринка. — А якщо твій Лука насправді виявиться нахабним брехуном, я сама видряпаю йому очі.

Прийнявши душ, знесилена після важкого дня, я відразу поринула в сон. І знову сновидіння перенесло мене до Луки, який цього разу чекав мене на старовинному середньовічному кораблі з піратським прапором. Навкруги панувала місячна ніч, і майже всі моряки вже спали, окрім, звичайно, капітана, якого мені ще належало знайти.

Тихо майоріли втірила, а моряки немов не помічали мою присутність, тому я їх просто переступала. Як же мені знайти головного на цьому кораблі? Раптом мені об ноги потерлася чорна кішка, шкіра якої оксамитом виблискувала проти місяця. Тільки я хотіла її погладити, як вона, сяйнувши смарагдовими очима, вигнулась і повела мене за собою. Як же тваринка нагадувала мою Багіру, хоча я була впевнена, що це саме вона. Невже моя киця хоче вказати мені дорогу? Обережно ступаючи ішла за нею до капітанської каюти.

Моє денне хвилювання і злість вилилися у наряді, у який  була одягнена. Цього разу чи була справжньою демоницею у червоному з чорним костюмі. Червоний обтислий шкіряний корсет, з під якого виднілася занадто коротка сатинова спідничка. Мої стрункі ніжки обтиснули чорні панчохи і високі червоні ботфорти на шнурівці. Звичайно, я не могла обійтися без червоної ажурної маски на очах і маленьких ріжок та хвостика.

— Оце так вигляд, — роздивлялася сама себе.

А де ж, цікаво, Лука? І невдовзі я була нагороджена за свою цікавість. Демченко лежав у капітанській каюті на розкішному ліжку під фіолетовим балдахіном. Ліжко було заслане теж фіолетовим оксамитовим простирадлом, по якому були розкидані безліч золотистих подушок. Лука нагадував справжнього піратського капітана у високих чорних штанях, підперезаних широким червоним поясом, а чорна вільна сорочка з широкими рукавами була розстебнута на грудях. Здавалося, чоловік не впізнав мене, або гарно грав роль морського пірата. Та це мені вже було неважливо. Чоловік припіднявся на ліктях і спитав у невластивій манері: