Глава 22

Олеся

Останнім часом навалилися проблеми. За кордоном тато потрапив у лікарню, і терміново потрібні були немаленькі гроші на його лікування. Добре, що в батьків були деякі заощадження, і тому були проведені всі необхідні процедури, та татові потрібно пройти ще тяжкий шлях реабілітації. Мама трималася з усіх сил і по відеозв’язку намагалася втішити мене. Та я розуміла, що мені терміново слід шукати роботу, бо матуся не потягне утримання мене і лікування тата.

Як же заробити грошей і успішно закінчити університет? Вирішила зайнятися репетиторством, і в мене вже з’явилося пару клієнтів — майбутніх вступників. Хоча це все було краплею в морі, адже як студентка я не могла поставити більшу ціну за урок, та й заняття проводила вечорами. Було трохи боязко повертатися додому при світлі ліхтарів, та виходу не було — або так, або ніяк. Пару раз мені написав у соцмережах Орест, пропонуючи ще раз обдумати пропозицію, та я була міцна, як скеля. Якщо згоджусь, то тільки собі на загибель.

Тим більше, Маринка показала мені нові фото «містера поцілунок», де він сфотографований в обіймах спокусливої білявки. Я з усіх сил робила вигляд, що мені байдуже, але всередині сходила криком. Уфффф, роздерла б його на шмаття! Я не могла навіть собі зізнатися, як дико за ним сумую, як хочу знову відчути на своєму тілі ці такі нахабні, але такі жадані руки та губи, які доводили мене до божевілля. Та останнім часом він перестав приходити до мене у снах щоночі. Здавалось би можна видихнути з полегшенням, та навпаки, цей стан речей мене виводив із себе. От приснись іще разочок, і можеш більше не з’являтися!

Отакі думки сновигали в голові, якщо не встигала зайняти мозок хоча б чим-небудь: навчанням, написанням курсової, репетиторством. Цей гад виїдав мій мозок чайною ложечкою, не залишаючи мене наодинці зі своїми роздумати. Зараз саме чимчикувала від чергового маминого синочка, який ніяк не міг опанувати правила написання – ере, - еле, та «де ти з’їси ці лини?» Але чесно відпрацювала годину, намагаючись втовкмачити в пусту голову підлітка правила правопису. А тут ще мама цього «вундеркінда» постійно запитує: «Ну як справи у мого хлопчика?». Від подібного підробітку дуже виснажувалася, проте у мене не було вибору.

От і сьогоднішнім вечором, що переходив у тлусту беззоряну ніч, знову довелося пізно пробиратися додому. Я йшла темною безлюдною вулицею, де поодинокі ліхтарі відбивали страхітливі тіні. Навіть боятися вже не було сил. Та ще й мерзенний осінній дощ крижаними краплями протікав за комір, викликаючи дрижаки. З моїм щастям, звичайно, забула прихопити парасольку, тому йшла швидко, намагаючись не звертати увагу на озноб, що пронизував тіло, яке все більше замерзало і переставало слухатися.

Ось уже зовсім трішки, і я побачу свій під’їзд, а там бігцем до квартири, у довгождане тепло. Раптом під самісінькім під’їздом на лавочці краєм ока помітила якесь лахміття, якого тут точно не повинно бути. Невже черговий безхатченко? Ніколи не могла пройти повз стражденних, тому і цього разу підійшла ближче і поторсала за плече. Яке ж було моє здивування, коли на лавочці роздивилася дівчинку-підлітка.

— З тобою все гаразд? — намагалася спитати, та дівчинка тільки видала у відповідь якийсь нероздільний звук, що нагадував голоси тварин. — Люди, на допомогу! — сильніше крикнула я, та в сірий вогкий вечір на вулиці панувала тиша. Я помацала лоб дівчинки і відчула, як мою долоню обпекло. Ох, та мала вся горить! Поки я буду роздумувати та безглуздо горлати — дівчинка отримає запалення легенів. Слід негайно допомогти, а вже потім викликати швидку. В цей момент я більше ні про що не думала, а тільки про нещасну дитину, яка чомусь опинилася на вулиці. Може, посварилася з батьками, і заблукала?

— Як тебе звати? Давай я зателефоную твоїм батькам! — намагалася достукатися до хворої. А що вона вже встигла застудитися, і так зрозуміло.

— Мене звати Ані… Не треба нікому дзвонити.

Схоже, дівчина посварилася з батьками і втекла з дому. Я зрозуміла, що в такому стані слід бути дуже обережною. Одне моє необережне слово, і Ані втече від мене. А її зараз потрібно відвести у тепле місце, напоїти гарячим чаєм і дати якогось жарознижуючого.

— Підеш зі мною? Я тебе пригощу чаєм з малиновим варенням. Обігрієшся, а вранці поговоримо? — і простягнула руку, намагаючись підбадьорливо посміхнутися.

«Ох, Лесю, слід бути тактовною. І викликати довіру, інакше все може закінчитися погано. Це ж батьки з розуму сходять. Спочатку слід змусити собі довіряти, а там маленька і сама розговориться. Сподіваюся, що в неї вдома не така критична проблема, щоб тікати світ за очі».

Тому, злегка підтримуючи дівчинку попідруки, допомогла їй підвестися, і ми разом попрямували до мого під’їзду. Дівчинка майже нічого не розуміла, і на питання не могла дати хоч-якусь відповідь. Заледве дотягла Ані до квартири, провернула ключ, і відвела хвору до дивану. Дівчина майже не противилася, а рухалася швидше за інерцією. Здавалося, вона зараз утратить свідомість.

Я навіть не думала, що вона може бути крадійкою чи «підсадною качкою», яка тільки чекає моменту, щоб впустити у квартиру своїх спільників. Допомогла дівчинці переодягнутися у м’яку піжаму, та вмостила її зручненько у своєму ліжку. Тим часом метнулася до сусідки, котра (оце удача) саме повернулася зі зміни, а працювала вона фельдшером екстреної допомоги. Без зайвих запитань, Зоя Кирилівна зайшла до мене і оглянула постраждалу. Звичайно, вона порадила завтра звернутися у поліклініку, а сьогодні зробила укол жарознижуючого, та порадила: по-перше, повідомити батьків, а по-друге, пити багато рідини та гарненько виспатись. Я згідно кивала. Ще мить — і моя гостя солодко засопіла у ліжку.

Випровадивши Зою Кирилівну, стала думати як правильно вчинити. Дівчинка насправді не була схожа на безхатька, одяг на ній був дійсно дорогий, значить, її зникнення не пройде безслідно. Та що зараз я можу вдіяти? Зателефонувати у поліцію? Так! Але спочатку перевірю її кишені або рюкзак, а якщо там знайду мобільний з контактами когось із близьких? Про те, що телефон може бути заблокований теж не думала. А що як удача посміхнеться? Так і сталося. У рожевому крихітному рюкзачку відшукався смартфон останньої моделі. Он як! Так ти Ані не проста дівчинка, яка тиняється вулицями після сварки з батьками, а належиш до «золотої молоді» нашого міста. На диво, телефон не був заблокований чи запаролений, тільки от зовсім розрядився. Я ще раз покопирсалася в рюкзачку і навіть змогла знайти зарядку.