Глава 20

Олеся

Я замкнулася в собі і не хотіла нікого бачити, поринувши з головою у навчання. Навіть Маринка не могла мене розрадити. На диво, її загул закінчився так само швидко, як і почався. Я просто дивувалася її здатності ось так просто змінювати своє відношення до хлопців, до свого поняття закоханості і прив’язаності. Зовсім недавно подруга не могла уявляти свого життя без коханого Кабанчика, а сьогодні — просто забула про нього, і говорить, що помилилася, і «кохання на все життя» до байкера вважає найбільшою помилкою життя.

Невже вона відчула в собі якусь провину переді мною чи батьками? Навряд. Вона прямо мені заявила, що вже не зустрічається з Кабаном, тобто Яриком, а чому — не пояснила. Мовляв, спочатку видався їй крутим, та після дурнуватої бійки в барі втратив для неї привабливість. Маринка — дівчинка-вітер, тільки-но їй здалося, що закохалася, і тут миттєво захоплення пройшло. Вже не один хлопець потрапив у вихор її повітряного кохання, та вона вважала, що це не любов, якщо вона забуває про хлопця уже наступного дня, чи максимум через тиждень.

От і зараз вона щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи руками. Для мене її монологи були синонімом «вечірньої казки» — я відключалася, думала про щось своє. Маринка навіть штовхнула мене під ліктик, щоб привернути увагу. Я труснула головою, намагаючись прийти до тями, адже останнім часом думала тільки про свого «Містера поцілунок». Ми сиділи в кав’ярні навпроти університетського корпусу, де випікали найсмачніші у місті круасани та подавали бездоганну каву. Маринка намагалася вирвати мене з фантазій:

— Олесенько! Отямся, зима насниться — замерзнеш! З ким я тоді в пригоди потраплятиму?

— А? Що? — намагалася сконцентруватися.

— Лесь-Лесь! От ти мене не слухала останні десять хвилин. Твоя кава вже охолола!

— Я вся увага, сонце, — посміхнулася подрузі, — Вибач, обдумую, яку магістерську програму обрати, от і задумалась.

— Уявляєш, як краще буде звучати: «Привітайте майбутнього магістра філології», або ще краще: «Доктора психології». Хі-хі-хі! Не раціонально ти використовуєш час, подруженько. Не тим потрібно займатися під час навчання.

— Хто б казав, Маринко? Хто он тиждень назад всім нерви вимотав? І тепер сидить красується, як яблуневий цвіт? — не змогла стриматись, щоб не вколоти подругу.

Подружка підперла кулачками рожеві щічки, і так мило посміхнулася, що у мене відпала причина на неї сердитися. Саме за таку посмішку їй можна пробачити все, чи майже все. Раптом її ротик привідкрився від здивування, після чого вона вичавила з себе:

— Кого я бачу? Олесю, ти не повіриш! І він крокує до нашого столику. Це той красунчик! Він нас впізнав, — пискнула здивовано.

Маринка почала гарячково поправляти зачіску, швидко дістала люстерко і скептично обдивилася себе, за долі секунди встигла відшукати помаду і підправити губки. Табун мурах пробігся моєю спиною. Невже він знайшов мене? Ні, цього точно не може бути. Думки одна за одною вихором пролітали в голові, не даючи сконцентруватися. На хвильку заплющила очі, руки стислися в кулачки, поки не почула звук стільця, що підсували до нашого столика і оксамитовий голос провуркотів:

— Привіт, дівчатка. Можна до вашого столу?

І не чекаючи нашої відповіді, поставив стілець і примостився біля нас.

— Ви ж мене пам’ятаєте? Ми з вами недавно зустрічалися.

— Так, сідай. Приєднуйся до нашої маленької компанії, — встигла кивнути Маринка, все ще роздивляючись хлопця широко відкритими очима.

— Побачив ось знайомих, от і вирішив привітатися, — продовжував хлопець, обдивляючись нас. — А якщо ви не знаєте як мене звати, давайте знайомитись. Хоча … давайте назву ваші імена?

— А давай, — весело струснувши кучериками, продовжила подружка. Кокетство із хлопцями було її улюбленим заняттям.

— Ось тебе звати Маринка, а тебе — Олеся. А я — Орест.

Привідкрила одне око, потім здивовано розкрила обидва. Розчаруванню, та заодно й полегшенню, не було меж. Біля нас всівся власною персоною бармен з улюбленого байкерського клубу. Треба ж такого! Не дарма говорять, що світ тісний. От і зараз бармен сидить навпроти мене, ніби справжній ангел — красень блондин із виразними карими очима. Я мимоволі замилувалася ним.

Наші одногрупниці за сусідніми столиками обернулися на нас, і здивовано перешіптувались. Ще б пак! Орест міг привернути увагу атлетичною статурою і нахабним поглядом, який, здавалось, пропалює тебе наскрізь. Та переді мною у моїх фантазіях досі стояв мій (чомусь називала своїм) «містер поцілунок», тобто Лука. Якщо у Ореста зовнішність дахозносного атлетичного ангела, то Лука — справжній Демон, якому ніхто не зможе відмовити, бо він звик брати все сам, не питаючи дозволу.

Я зітхнула, продовжуючи помішувати вже давно охололу каву. Так хотілося, щоб Лука мене знайшов, хоча дуже боялась із ним зустрітися ще раз. Знала, що ця пристрасть згубить мене, дотла спопелить мою душу, і я стану залежна від нього, як від ковтка повітря. А я цього не хотіла. Не бажала робити якість вчинки мимо своєї волі. Хоча і божевільні вчинки, від яких отримувала неймовірне задоволення. Геть грішні думки з голови, слід мило посміхнутися Оресту, і хоча б що-небудь запитати. Ну не буду ж я сидіти і мовчати! Тим більше, у барі я поводилась зовсім по-іншому. Не знайшла нічого кращого, ніж пролепетати:

— Що ти тут робиш, Оресте? У цій кав’ярні в основному тусуються студенти нашого універу, але аж ніяк не бармени із байк-клубу. Як ти сюди потрапив?

Блондин посміхнувся:

— Барменом я підробляю у вільний час, а до байкерів не маю ніякого відношення. А щодо другого запитання — зараз я навчаюсь у магістратурі вашого універу.

Охнула від здивування. Це ж треба такого! Отож-бо мені здавалося, що десь я могла його бачити раніше, та не пригадувала де.

— Ого! Нічого собі! — Маринка не могла вгамувати в собі цікавість. А ми з Олесею невдовзі станемо бакалаврами української філології, хоча Олеся ще додатково гризе граніт психології.