Глава 19

Лука

Від слів Платона я на мить заціпенів, і мені знадобилося декілька секунд, щоб прийти до тями. Швидко обдумуючи можливі варіанти розвитку подій, я взяв келих та відпив маленький ковток. На мене чекає пропозиція, від якої неможливо відмовитися? Схоже, прийшов час тієї «маленької» послуги, про яку говорив Платон під час нашої останньої зустрічі?

— Я? — намагаючись надати голосу байдужості, перепитав. Я навіть не думав, що розплати доведеться чекати так швидко. Розплатою я назвав послугу, яку з мене вимагав Платон.

Що він ще в біса придумав? Мені хотілося розбити його нахабну пику об стіл, та я знав, що не встигну навіть дотягнутися до його горла. Та й живим після цього з цієї кімнати не вийду. Я перевів розлючений погляд на Бет, через яку я змушений був терпіти подібне відношення, та вона сама сиділа перелякана, миттю позбувшись показної пихатості.

— Ви зіграєте перед суспільством закоханих наречених, — підняв келих Платон, милуючись на світло його вмістом.

Цього я чекав найменше. Але я бодай сидів мовчки, чекаючи, що Платон посміхнеться і скаже, що це був жарт. Білявка ж була більш категоричною і не бажала приховувати своїх емоцій.

— Що? — верескнула Бет. Вона мимоволі розчервонілася, її щоки палали, а з ніздрів, здається, зараз запалахкотить вогонь. Вона рвучко піднялася і гнівно вигукнула, — Це вже «ні!»

Звісно, блондинка ніяк не могла мені пробачити відмови. Щоб отаку незрівнянну й неповторну кидали! Навіть страх перед Платоном не змусив її погодитися на таку пропозицію. Яка ж це красуня згодиться вдавати наречену чоловіка, якому зараз зовсім нецікава? Хоча зовсім недавно ридала мені в жилетку та просила допомоги. Та ледь небезпека минула, це швидко забулося.

Я хмикнув, розвернувся і покрокував до виходу, кинувши через плече:

— Грайтеся в свої дитячі ігри між собою. Я «пас», — підняв руки вгору, демонструючи небажання брати участь у цьому балагані.

Та не встиг я ступити пару кроків до виходу, як два бодібілдери загородили мені вихід. Схоже, без наказу головного я звідси не вийду. Ну що ж, подивимося, як говорив Платон, спектакль до кінця.

— Що, все аж так серйозно? Гаразд, — байдуже промовив, розвернувся і попрямував до стільця. Повільно сів, і припідняв праву брову в очікуванні пояснення. Платон задоволено посміхнувся:

— От і добре. Для чого це мені? А от це вам не варто знати. Достатньо оголосити заручини, і десь близько року походити за ручку і з обіймасиками, — засміявся чоловік, задоволений своїм жартом, — Чи як там ви, молоді, любите. Деталі мене не цікавлять. Дякуйте, що не прошу вас от прямо зараз одружитися. Хоча … це було б весело. Але тоді не забудьте мене запросити на весілля.

— А якщо я відмовляюся? — вирішив піти ва-банк, хоча розумів, що з ним не проходять мирні перемовини.

Платон в розслабленій позі раптом різко розвернувся до мене і медовим голосом запитав:

— Лука, ти в дитинстві любив казки?

Не міг зрозуміти, куди він хилить. Проте за простими питаннями точно приховувався якийсь зміст, який я зараз не міг розгадати. Здвигнув плечима:

— Я не розумію до чого оце все? Можливо, я не пам’ятаю. Давно було те дитинство.

— Так от, — продовжив Платон, — Я вам, любі дітки, розкажу свою улюблену казку. Умощуйтеся зручненько та слухайте. Коли сам чорт врятував одного нещасного чоловічка, якого заледве не з’їли голодні вовки, то за порятунок попросив не душу, зовсім ні. Навіщо йому потрібна душа цього нікчемного чоловічка? А попросив те, що той нещасний не знає, що є у нього в господі. Наївний чоловік у думках перебрав все своє майно, що мав у господарстві, тому і згодився, бо нічого за чим можна було б жалкувати не пригадав.

— За кого ви мене вважаєте? — не витримав я, — Я прийшов сюди не казки слухати чи отримувати незрозумілі пропозиції.

— Так от. Лука, якщо не приймеш мою пропозицію, то віддаси мені те, що знаходиться у твоєму заміському маєтку, а ти про це не знаєш, — хитро примружив очі Платон.

— Маєток давно зачинений, там лише декілька слуг та мажордом слідкують за порядком. Більше там нікого немає.

— Рекомендую тобі сьогодні поїхати і поглянути, що змінилося. Або згоджуєшся, або… ти сам мені розв’язуєш руки.

Далі я вже не міг стримуватись. Пішов до дверей, і цього разу два бугаї розступилися переді мною, пропускаючи на вихід. Величезне багато оздоблене приміщення давило мені на груди, не давало ковтнути повітря. Коли нарешті вийшов на вулицю, остиглий осінній вітер охолодив обличчя. Прошепотів про себе:

— Старий блефує, — однак черв’ячок недовіри все-таки ятрив серце. Спочатку хотів зателефонувати мажордому — молодому веселому хлопчині, та потім вирішив самостійно заглянути у маєток, де раніше проживав усією сім’єю.

Але коли то було? Ох, навіть не можу точно пригадати. Зараз цей запустілий будинок я навіть у думках не називав домом. Однак серце защеміло від спогадів. Відкрив двері авто, вскочив усередину, і натиснув газ. Автівка зірвалася з місця, несучи мене в невідомість, до того місця, де відчував найбільше щастя і найглибше горе, і яке, як думав, більше ніколи не навідаю.

Тривога сталевою стрілою забилась у грудній клітці, коли колеса авто зашурхотіли по під’їзній доріжці. Чомусь маєток був яскраво освітлений, хоча повинні світитися тільки вогники сигналізації. Різко загальмував прямо біля входу і попрямував до парадних східців. Рвонув на себе важкі дубові двері і опинився в яскраво освітленій вітальні.

Невже в будинок залізли грабіжники? Але навряд чи б вони вмикали світло. Щось тут не те і потрібно з цим розібратися. Я роззирався довкола, намагаючись зрозуміти, що сталося. Аж поки не почув, як по сходах хтось біжить, швидко направляючись у мій бік. Не встиг я згрупуватися, щось дати відсіч непроханому гостю, як цей «хтось» зі швидкістю молодої лані перебіг через всю вітальню і залетів мені на руки з щасливим вереском. Губи, мимоволі німіючи, прошепотіли: