Глава 16

Олеся

Я перебувала під враженням від сьогоднішнього вечора. Хто б міг подумати, що я наберуся сміливості і натисну його номер. Невже на мене так подіяли пару коктейлів, що я втратила гальма, і роблю казна-що? Чи це на мене вплинула поведінка подруги, яка вдихнула в мене дух авантюризму, перетворила мене на фатальну шукачку пригод? Але що мною рухало в той момент, я навіть не могла адекватно пояснити.

І хто б міг припустити, що він примчить до мене. Я думала, що він просто посміється з мене, скаже, що нам достатньо однієї зустрічі після якої я втекла, і він знати не знає, де мій браслет. Але сталося зовсім по іншому…

Чоловік моєї мрії миттю з’явився у лігві байкерів, де, як він виявив, знаходяться Кабан та Рудий, і ще безліч їм подібних. Він приїхав заради мене? Хотів поближче познайомитися? Так, мабуть я його зацікавила. Проте я перебувала у якомусь ефемерному стані, почала з ним гратися, мовби змушуючи його на якісь певні дії.

Та він не звертав на це уваги, підхопив мене лагідно своїми мужніми руками, і я забула, де я знаходжусь. Забула хто я, що я тут роблю, для мене, крім мого красеня зі снів нічого і нікого не існувало. Мене обпалив його шалений, проникаючий в саму душу погляд, від якого я просто поринула у стрімку ріку під назвою кохання.

Світ поплив перед очима, розчинився в його очах. Раптом почалася та бійка, якої я дуже злякалася, зачаїлася у якомусь куточку, якійсь маленькій ніші, і спостерігала з широко відкритими від жаху очима. Навіщо я йому зателефонувала, влаштовуючи зустріч саме тут, адже розуміла, що без бійки справа не закінчиться.

Спочатку я переживала за свого красеня. Але потім уже переймалася здоров’ям Кабана, бо побачила, що він не суперник для мого Луки. Затуливши долоньками рота, продовжувала спостерігати за бійкою, та не діждалася закінчення — чкурнула до виходу. Ніби тікала, і не могла після всього дивитися у вічі моєму герою, що кинувся у бій, намагаючись поговорити зі мною.

Вийшла на вулицю дихнути свіжого осіннього повітря. Присіла на лавку, затулила голову руками, і так сиділа декілька хвилин, збираючи думки до купи. Що робити далі? Поїхати на квартиру чи повернутися, щоб спитати про браслет? Хоча, насправді про браслет я не думала. Мене приманювали ці неймовірні очі, ці сильні руки, що, ніби пір’їнку підняли мене, і той збуджуючий голос, що кликав мене, примушував забути про все на світі.

Поміркувавши деякий час, відчула себе краще і вирішила повернутися. Поставила перед собою завдання — я повинна була знайти Луку і дізнатися долю браслету. Це у сні я перетворювалася на нахабну звабницю, а наяву соромилася підійти до бажаного чоловіка. Опинившись у барі, злякано роззирнулася по сторонах. На імпровізованому полі бою нікого вже не було. Наткнулася на Рудого, і спитала про Кабана і Маринку. Той лише знизав плечима, мовляв, нічого не знаю, вони десь подівалися.

Можливо, Маринка обробляє рани своєму коханому. Тьомчик намагався загравати до мене, однак він мені був зовсім не цікавий, тому я відштовхнула його, і попрямувала у бік барної стійки, щоб спитати бармена про Луку. Бармени завжди в курсі справи, тому цей варіант я вважала найправильнішим.

Бармен ніби чекав мене, усміхнувся, наче старій знайомій, і простягнув мені невеличкий згорток. Що б це могло значити? Та не час про це думати! Розгорнула згорток — і опустилася на барний стілець. Я могла очікувати чого завгодно. Але тільки не цього. Яка радість! Мій браслет з котячого каменю, мовби сам зістрибнув мені на зап’ясток, миттю зігрів тіло лагідним теплом, миттю додав мені упевненості.

Бармен, спостерігаючи за моєю реакцією, повідомив, що Демченко чекає на мене у ВІП-кабінці на другому поверсі. Навіть указав напрямок рукою, ніби я могла заблукати у їхньому лабіринті кабінок.

Спочатку думала хмикнути і забратися звідси, та раптом мозок пронизала думка — а якщо спробувати здійснити один зі своїх снів? Безумство?! Правильні дівчатка теж іноді здатні на божевільні вчинки, щоб пізніше самотніми холодними ночами згадувати небезпечну пригоду з брутальним чоловіком. Серце кричало — я для нього просто гарна іграшка, і на щось серйозне мені просто не можна розраховувати. Сни снами, але реальне життя занадто відрізняється від сновидінь.

Та адреналін уже кип’ятив кров, яка шуміла у вухах. Для сміливості замовила якогось коктейлю на розсуд бармена. Той розуміюче кивнув, щось почаклував, і нарешті я отримала коктейль рожевого кольору з освіжаючим смаком. Посмакувавши напоєм, нахабно запитала в бармена:

— Ви можете запропонувати мені роботу офіціантки на один вечір?

Тепер прийшла черга дивуватися бармену. Він ледь не впустив склянку, яку перед цим протирав, насмішкувато подивився на мене і промовив:

— Що? Бажаєш бути вільною і незалежною, і немає чим заплатити за вечерю? Та ти не переймайся – зазвичай, чоловіки з ВІП-кабінок пригощають дівчаток. Ще й під крильце насиплють, якщо їм сподобатися.

— Я зовсім не це мала на увазі! — обурилася я. — До чого тут заробіток? Уніформа офіціантки мені потрібна для зовсім іншого. Тому, якщо можеш — допоможи. А ні — стули пельку! І не треба кепкувати з мене.

Чоловік зовсім не образився на мої слова, із подивом ще раз глянув на мене, здвигнув плечима і відповів, наблизивши обличчя до мого вуха:

— А ти цікава, крихітко. Не схожа на жодну із відвідувачів цього закладу. Робиш, що хочеш. Але пам’ятай — ти граєшся з вогнем і можеш обпалити крила. Та коли тобою награється Демон, тобі знадобиться надійне чоловіче плече, щоб поплакатися. Ось, візьми мій номер телефону,— бармен підсунув номер, написаний на серветці. — Мене звати Орест, і мені приємно буде з тобою познайомитися ближче.

— Демон? Хто це? — здивувалася я, навіть не звертаючи уваги на його довгу тираду. — Мені здається, що його звати Лука. Чи ми говоримо про двох різних людей?

— Для тебе може й Лука, а для більшості присутніх — справжній Демон, син свого батька. Якщо мрієш затриматися в його ліжку довше, ніж на місяць, ти дуже помиляєшся. Це не людина, а холодна криця. Ось дивись, — простягнув мені телефон, де побачила інтерв’ю з Лукою Демченко.