Глава 4

Олеся

Дитинство у мене було щасливим, принаймні, я так вважаю, і жодного разу не змінила свою думку. Я жила у селі разом із люблячими батьками, частенько бігаючи в гості до бабусь. Це були, мабуть, найпрекрасніші миті життя, коли я з радістю мчала знайомими стежинками, уявляючи, якими смаколиками пригостять мене бабусі. Правда, про бабу Валю ходили чутки, що вона займається відьомством, та я в це не вірила. Занадто доброю вона була, та й односельці постійно зверталися до неї про допомогу.

Ледь переступивши поріг її затишної невеличкої хатинки, я відчувала якесь піднесення, мені так було легко та радісно. У її будинку завжди відчувався стійкий аромат лікарських трав, які пучками звисали з-під стелі, панував мир і затишок. Односельці ходили до неї лікувати болячки, а я просто крутилася поряд, дивуючись, як бабуся шепоче незрозумілі слова, говорить про якісь ритуали та обряди.

Там я вперше дізналася про «викачування яйцем» та «виливання на віск».  Для мене це було схоже на якусь магію, і я із захопленням дивилася на бабусю, ніби на чарівницю. Навіть хвалилася перед однолітками, що маю таку бабусю. Та вони лише насміхалися у відповідь, дражнилися, називали її «відьмою», і говорили інші образливі слова.

Я частенько плакала, не раз кидалася в бійку, не могла повірити тим образам. Та одного разу набралася сміливості, підійшла до бабусі і тихенько запитала:

— Бабцю, а ти правда відьма, і у тебе є хвостик?

Старенька засміялася і погладила мене по маківці:

— Хто це розповів тобі про такі нісенітниці? Твої однокласники чи сусіди?

Я мовчки кивнула, намагаючись стримали непрохані сльози. Виходить, це все неправда? Тоді чому люди такі жорстокі?

— Ну, не треба плакати. Витри сльози і менше слухай лихих людей. Вони казна-що говорять про те, в чому взагалі не розбираються.

— Чому ж вони постійно приходять до тебе, якщо вважають відьмою? Навіть увечері чи вночі? — здивовано запитувала я, не розуміючи, навіщо люди так обмовляють бабу Валю.

Я нещодавно підслухала розмову батьків, які говорили, що до баби Валі люди частіше звертаються, ніж у лікарню. І ще говорили про якусь Іру, яка вночі пробиралася городами до будинку бабусі. Як жартувала мама, мабуть, прошкувала за любовним зіллям. Я не дуже дослухалася до розмови, але й сама бачила, що у бабусі майже постійно гості, навіть приїжджають на автомобілях із інших сіл.

— Я все життя пропрацювала медсестрою в амбулаторії, вмію зробити перев’язку чи обробити рану. От і приходять до мене за порадою та допомогою.

— Але ж за це нікого не обзивають «відьмою»? Навіщо вони так?

— На жаль, така ціна людської вдячності. Чим більше людям робиш добра, тим більшим брудом вони ладні тебе облити. Але я вже до цього звикла, і не звертаю на це увагу. Ось ці трави та виливання на віск — це ще мене моя бабця навчила. Та й крім цього, розповіла багато чого. От я і використовую ці знання, щоб допомогти людям. Я шкоди їм не роблю, однак вони в якості подяки і прозвали мене відьмою. Та ти не хвилюйся — ніяких хвостів у мене немає і бути не може. Таке пояснення мене повністю задовольнило і я перестала звертати увагу на образливі слова стосовно бабусі.

Одного разу до нас приблудилося вугільно-чорне кошеня. Мені так захотілося притиснути його до себе, захистити від злющих сусідських собак, котрі гналися за малям. Ледве відігнавши величезних собацюг, підхопила на руки тремтячу знайду і пішла до баби Валі спитати поради. Старенька допомогла мені вимити кошеня і обробити рани, після чого воно заснуло у корзині на м’якому рушнику. Баба Валя поглянула на мене незмигно і запитала:

— Олесю, де ти знайшла котисько?

— Сусідські собаки загнали його до нашої хвіртки. Я взяла палицю і відігнала їх, а кошеня притиснула до себе. Бабцю, воно так тремтіло і заглядало мені в очі, — тихенько розповідала, щоб не розбудити знайду. — Можна, я його залишу в себе? Я вже й ім’я кошеняті придумала — Багіра.

— Звичайно, залиш. Не просте це кошеня. Добре, що підібрала. Воно захищатиме тебе і одного разу врятує. Тримай його постійно біля себе і оберігай.

Бабусині слова виявилися пророчими. Ранньою весною, коли на луки розлилася річка, я бігала з сусідськими дітьми і промочила ноги. Спочатку нічого серйозного, та чим далі — мені ставало все гірше. Хвороба проникла в кожну клітину мого тіла: я захлиналася від кашлю, згорала від високої температури. Мене била страшна пропасниця, я періодично втрачала свідомість. Навіть баба Валя з цілющими травами нічого не змогла зробити. Батьки намагалися викликати «швидку допомогу», та вона застрягла в баговинні за селом. Робити було нічого, і мої бабусі вирішили провести дивний ритуал. Вони викупали Багіру у ванній, а потім тричі облили мене тією водою. Мама кричала і заламувала руки, татко потемнів від горя. Та на ранок від хвороби і сліду не залишилося. Але пропала моя улюблена кішечка…

Вірну Багіру поховали під кущем калини, хоча я довго не знала, де поділася моя улюблениця. А коли дізналася, то довго плакала, і годинами сиділа, незмигно дивлячись в одну точку, не розуміючи, чому померла моя вірна пухнаста подруга.

— Дитинко, Багіра забрала собі твою хворобу, інакше б ти не дожила до ранку, — вже пізніше повідомила мені баба Валя, намагаючись утішити.

— Як так? Не може бути! Що це за казки?

— Олесю, кішка добровільно віддала тобі своє життя. Пам’ятай, іноді вона може нагадувати про себе, незримо допомагати чи приходити у снах. Спочатку вона віддала своє життя за тебе, а колись допоможе знайти справжнє кохання. Я не можу тобі це пояснити, бо й сама всього не розумію, однак між вами якийсь невидимий зв’язок.

Та тоді мені було байдуже до кохання. Мені хотілося знову обійняти свою милу м’якеньку кішечку. Не витримавши горя, розридалась, побігла в садок, де знайшла горбок землі. Виплакала всі сльози, крізь ридання дякуючи своїй рятівниці. Пізніше, часто приносила сюди блюдце з молоком і польові квіти. В дорослому віці я не змогла переступити межу і завести кішку, спогади ще віддавались болючим щемом у душі. Комусь така поведінка здалася б дивною, та тільки не мені.