8. Я. Балкон.

Зняти напругу вдалося тільки на кухні Макса сто грамами біленької з його запасів.

Та й то не до кінця. Досі вгамувати свої емоції не можу.

А все через клятий дзвінок Стасі.

Після розлучення з нею минув місяць. Місяць і три дні, якщо бути точним. А я досі пам'ятаю на дотик її чутливу шкіру...

Я не вірив в її брехливість, про яку мені натякали родичі колишньої. Коли ж спіймав на гарячому — все ніяк не міг вкумекати, чом був таким сліпцем? Мабуть тому, що так сильно кохав.

Стася не виходить з моїх думок й досі. Тумаками, алкоголем, роботою, фліртом на один вечір, мандрівками — чим тільки не виганяв її звідти, а вона все ніяк не йде.

Дзвонив їй п'яним і тверезим, прокинувшись серед ночі і під час обідньої перерви на роботі — аби спитати ще раз, чи не мучить її совість, чи щаслива вона, чи святкує й досі розлучення зі мною?

А вона не відповідала на дзвінки. Жодної відповіді. Абсолютно.

А ось тепер, коли минуло стільки часу і я вже тиждень її не турбував, — тепер вона ятрить мою душу й спричиняє шторм. Мабуть, не вистачає емоцій, які отримувала від наших стосунків. А пізно, крихітко. Пізно.

Я відбив дзвінок й з горя вдудлив білого нектару, запивши його томатним соком. Виділився, називається, з гурту. Макс пив біленьку чистою, а Мілана коктейлем з апельсиновим соком. І лише Юля, єдина твереза серед нас, хрумкотіла шоколадкою... Принцеса.

Я знав, що вона знайде відмовку. Добре, що встиг побитись об заклад про це з Максом ще перебуваючи в супермаркеті. Та й знав, на що сперечатись — на пак пива. Буде завтра чим похмелитися.

А сьогодні добряче треба напитися аби забутися. На зло всім. І Стасі, і цій Юлі, яка могла подумати, що я алкоголік і верткій Мілані, яку треба терміново якось від себе відчепити.

От тільки як? Фігуриста краля так і в'ється лозою біля мене, тактильно спокушаючи. Де вже не були її руки!

Та мені вона не треба. Юля — ось моя ціль.

Я доведу їй, що вона помилялася, відштовхнувши мене. Бо я не п'яний — я сумний. Я просто зализую свої рани, як бродяча псина. І мене нема кому пожаліти. І Стасі також продемонструю, що вона втратила сонце, дивлячись на ліхтарі...

— Не вщухає тероризувати біль? — питаю в непитущої, поки на моїй шиї висить її чорнява подружка. — Пігулок із собою не маєш?

Її щоки миттєво нарум'янюються а очі летять в пелену. Подобається така реакція. Може означати, що я зачепив ніжні дівочі почуття. Не дарма вже годину нібито ненароком дивлюся на неї і зустрічаюся з її очиськами.

— Я маю дещо. Зараз принесу, — скидаю руки невситимої розпусниці, яку так легко склеїв нещодавно, і прямую в коридор до своєї шкірянки, в якій знаходжу заздалегідь приготовані ліки від похмілля. Три білі пігулочки вичавлюю з блістеру й залишаю в кишеню, а одненьку  залишаю.

Дівчина не охоче приймає презент, але все ж приймає цю останню рятувальну силу, перебуваючи під моїм пильним спостереженням.

Їй личить скромність. Рум'яна і бентежна принцеса набагато цікавіша за легковажну та легкодоступну подругу, від уваги якої мені доводиться відбиватися.

Радію, що зумів сколихнути почуття Юлі. Не люблю, коли дівчата вередують, а тим паче носики задирають. Вона мені дала відсіч, але я ще зможу закохати її в себе. Така моя ціль.

Принаймні, такою вона була до дзвінка Стасі.

Всі дівчата стервозні. Вони грають чоловічими серцями та маніпулюють нами. І ми маємо це терпіти? Дзуськи! Он Стася вже награлася. І ця дограється. І всі інші теж.

— Котику, обнови мені келих, — притискається до мене грудьми безсоромна Мілана.

— Не налягай так, кішечко. Краще почекай п'ять хвилин, а ми поки на перекур збігаємо. Йдемо Максе? — відсахуюся від нав'язливої брюнетки та залишаю дівчат вдвох, пропускаючи господаря квартири вперед.

Ми палимо на балконі його спальні. Друг, який по суті лише мій колега і з яким я знайомий не більше кількох місяців, несподівано кидає кпину:

— А ти альфач. Одна до тебе липне, а ти до іншої смалиш халявки! І не соромно? Хоч би когось мені залишив.

Я аж закахикав. Друг здивував своєю спостережливістю.

— Одна цяця перепаде тобі, не хвилюйся. Тобі потрібно лише привернути увагу Мілани і все. Дівка п'яна, то ж це тобі вдасться легко.

— Мілани? Вона ж з тобою. До того ж, я її не хочу

Заява різанула електро-пилою свідомість.

— Юлю хочеш? А чи не занадто ти простий для принцеси?

— А ти давно у принци записався? Е ні. Тобі її не віддам, дристун.

Мої очі лізуть на лоба, але я вчасно їх зупиняю. Не знав, що алкоголь так швидко діє на Макса і може зробити із завжди розсудливого пацана такого хороброго і грубого шкета.

— Що вирячився? Кажу, на Юлю більше й не дивись. Я бачив, як твої очі аж прилипли до неї, собача ти срака, — нахабніє власник квартири й спопеляє мене своїми червоними беньками. — З тебе й Мілани вистачить. Он перша кімната зправа від кухні вся у вашому розпорядженні. Навіть замкнутися там можна. Усамітнюйтесь і робіть, що хочете.

— Сподобалась тобі так сильно? — питаю чисто риторично, бо очі з червоними капілярами й самі за себе все говорять. — І як же до неї стежку топтати будеш? Ти он який синенький, а Юля не випила ні грамульки. Вважаєш, захоче тебе п'яного такого?

— А я вмовлю випити зі мною.

— Хочеш споїти її? — скаженію.

— Що я хочу — це мої турботи. І мені начхати, чи й справді ви знайомі. Я все сказав, — стрімголов гасить недопалок в дерев'яній попільничці Макс й покидає балкон.

— Гімна собочого тобі, а не Юлю, — вже на самоті промовляю, докурюючи.

Ось таке в мої плани не входило. Настільки знав, Макс не з тих, хто міняє дівчат, як запальнички. Не думав, що око покладе на Юлю. Вона ж така простенька, звичайна. Хоч і стерво, бо носом вертить, але не міс світу. І чим йому Мілана не вгодила? Та сама до кого хочеш на коліна застрибне й вмовляти не доведеться.

Грізно хапаюся за двері балкону, бо поскоріше хочу дістатися кухні, але вони не піддаються.