Розділ третій: Секрети, які не приховати

Соломія сиділа за партою, втупившись у зошит із географії, але її думки були далеко від річок і гір, які вчителька пояснювала біля дошки. Вона машинально малювала в куточку сторінки спіралі, намагаючись не думати про минулу ніч. Чоловік у темному плащі, записка з написом "Обережно", відчуття, що її життя вислизає з-під контролю — усе це кружляло в її голові, як вихор. Вона ледве стримувалася, щоб не озиратися щохвилини, перевіряючи, чи не стежить за нею хтось із темного кутка класної кімнати.

— Соломіє, ти чуєш? — голос учительки різко повернув її до реальності. — Назви три притоки Дніпра.

Соломія кліпнула, намагаючись згадати хоч щось із уроку. Усі погляди в класі були спрямовані на неї, і вона відчула, як щоки починають горіти.

— Ем... Десна, Прип’ять... і... — вона запнулася, шукаючи в пам’яті третю назву.

— Сож, — підказала Оленка пошепки, сидячи за сусідньою партою.

— Сож, — повторила Соломія, вдячно глянувши на подругу.

Учителька зітхнула, але не стала загострювати увагу. — Уважніше на уроці, Соломіє. Контрольна не за горами.

Коли дзвінок нарешті пролунав, Соломія швидко зібрала речі й вислизнула в коридор. Оленка наздогнала її біля шафок.

— Сол, серйозно, що з тобою? Ти весь день як привид. Це через ту контрольну? Я можу допомогти підготуватися, якщо хочеш, — Оленка дивилася на неї з щирою турботою, але Соломія знала, що не може розповісти правду. Принаймні поки що.

— Та ні, просто... багато думок, — вона змусила себе всміхнутися. — Дякую, Оленко. Я впораюся.

Подруга ще раз пильно глянула на неї, але кивнула. — Гаразд, але якщо що — ти знаєш, де мене шукати.

Соломія кивнула у відповідь, але її думки вже були деінде. Вона не могла позбутися відчуття, що чоловік у плащі з’явиться знову. І що він — або хтось інший — знає про її здібності. Їй потрібно було знайти відповіді, але вона не знала, з чого почати. Єдине, що вона могла зробити, — це спробувати ще раз перевірити, що вона здатна робити.

Після школи Соломія вирішила не йти одразу додому. Вона сказала мамі, що затримається в бібліотеці, але замість цього попрямувала до старого закинутого складу на околиці містечка. Це було місце, куди підлітки іноді ходили, щоб потусуватися, але восени там рідко хтось з’являвся. Склад стояв самотньо серед пожовклого бур’яну, його стіни були вкриті облупленою фарбою, а вікна — забиті дошками. Це було ідеальне місце, щоб потренуватися без свідків.

Вона обережно прослизнула всередину через розбите вікно, тримаючи напоготові ліхтарик на телефоні. Всередині пахло вологою і старим металом. Під ногами хрустіло сміття — уламки скла, зіжмакані папірці, порожні банки з-під газованих напоїв. Соломія знайшла тихий куток біля однієї зі стін і глибоко вдихнула. Її серце калатало, але цього разу не від страху, а від передчуття. Вона хотіла зрозуміти, як це працює.

Вона стала перед стіною, простягнула руку й зосередилася. "Я хочу пройти", — подумала вона, згадуючи відчуття в сараї. Спочатку нічого не відбувалося. Стіна залишалася твердою, холодною, звичайною. Соломія зітхнула, відчуваючи роздратування. Може, вона все-таки вигадала це? Але потім вона відчула знайоме поколювання в пальцях. Воно було слабким, але чітким, ніби електричний струм пробігав по її шкірі. Вона зосередилася сильніше, уявляючи, як її рука проходить крізь бетон. І раптом це сталося — її пальці занурилися в стіну, ніби в густу рідину. Вона різко видихнула, але не зупинилася. Вона ступила вперед, і все її тіло пройшло крізь стіну. Вона опинилася по той бік, у іншій частині складу.

Соломія засміялася — коротким, нервовим сміхом, який відлунював у порожньому приміщенні. Вона зробила це! Це було реально! Вона спробувала ще раз, цього разу з іншою стіною, і знову все вийшло. Вона відчувала, як її тіло ніби розчиняється, стаючи частиною чогось іншого, невидимого. Це було одночасно страшно й захопливо.

Але її радість швидко згасла, коли вона почула тихий звук — ніби хтось наступив на скло. Вона завмерла, притиснувшись до стіни. Її серце закалатало, а в роті пересохло. Вона вимкнула ліхтарик і прислухалася. Тиша. Але потім звук повторився — хрускіт, повільний і обережний. Хтось був тут.

Соломія обережно виглянула з-за рогу. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь щілини в забитих вікнах, вона побачила силует. Це був не чоловік у плащі, а хтось менший, у темній куртці з капюшоном. Фігура стояла спиною до неї, оглядаючи приміщення. Соломія відступила назад, намагаючись не дихати. Вона не знала, хто це, але її інстинкти кричали, що потрібно тікати.

Вона зосередилася й знову пройшла крізь стіну, опинившись зовні. Вона побігла, не оглядаючись, доки не дісталася до парку. Там вона нарешті зупинилася, хапаючи ротом повітря. Її руки тремтіли, а в голові гуділо від думок. Хто це був? Чому вони були на складі? І головне — чи бачили вони, що вона робила?

Тієї ночі Соломія не могла заснути. Вона лежала в ліжку, тримаючи записку з написом "Обережно" під подушкою, ніби та могла захистити її. Її думки поверталися до поста на форумі про "тих, хто полює". Вона відкрила ноутбук і спробувала знайти той самий форум, але сторінка більше не завантажувалася — лише повідомлення про помилку. Це здавалося їй підозрілим, але вона не знала, що з цим робити.

Наступного дня в школі Соломія була ще більш настороженою. Вона уникала людних місць, тримаючись ближче до стін, ніби вони могли сховати її від усього світу. Під час обідньої перерви вона сиділа в бібліотеці, гортаючи книгу, коли помітила нового учня. Він сидів за кілька столів від неї, читаючи журнал. У нього було темне волосся, трохи скуйовджене, і той самий тип "загадкової посмішки", про який так любила говорити Оленка. Але щось у ньому змусило Соломію насторожитися. Його очі, коли він на мить підняв погляд, здавалися занадто пильними, ніби він не просто читав, а спостерігав.

— То це ти та Соломія, про яку всі говорять? — раптом сказав він, не відриваючи очей від журналу.