Розділ перший: Звичайний день, який перестав бути звичайним

Соломія сиділа на краю свого ліжка, тримаючи в руках старий щоденник із потертою палітуркою. Її пальці повільно гортали сторінки, на яких вона записувала свої думки, мрії та іноді скарги на те, як нудно бути тринадцятирічною в містечку, де нічого не відбувається. За вікном ледь чутно шелестів вітер, гойдаючи гілки старої яблуні, що росла в їхньому дворі. Була середина жовтня, і повітря пахло опалим листям та далеким димом від сусідських багать. Світ здавався таким же, як завжди: спокійним, передбачуваним, трохи сонним.

— Соломіє! Ти знову за своє? — гукнула мама з кухні. Її голос був теплим, але з легкою ноткою роздратування. — Скільки можна сидіти в тій кімнаті? Йди допоможи з вечерею!

Соломія зітхнула, закрила щоденник і поклала його на тумбочку. Вона любила ці хвилини самотності, коли могла побути наодинці зі своїми думками. У щоденнику вона писала про все: про те, як набридла математика, про те, як її подруга Оленка знову закохалася в якогось старшокласника, і про те, як іноді їй здавалося, що вона не зовсім вписується в цей світ. Не те щоб вона була якоюсь особливою — просто іноді відчувала, що всередині неї є щось, чого вона сама не може пояснити. Може, це просто підліткові дурниці, як казала її старша сестра Марта, але Соломія не була впевнена.

Вона підвелася, поправила свою улюблену синю толстовку й поплелася до кухні. На столі вже стояла миска з нарізаною картоплею, а мама, як завжди, метушилася між плитою та холодильником. Її рухи були швидкими, майже автоматичними — вона завжди так готувала, ніби поспішала врятувати світ.

— Що, знову мріяла про принца на білому коні? — пожартувала мама, не відриваючи погляду від каструлі.

— Мам, ну серйозно, — Соломія закотила очі. — Я просто... думала.

— Думала, як прогуляти завтрашню контрольну з географії? — мама всміхнулася, але її тон був трохи докірливим.

Соломія не відповіла, а лише знизала плечима й почала чистити моркву. Вона не любила ці розмови про школу. Не те щоб вона була поганою ученицею — ні, оцінки в неї були нормальні, але їй завжди здавалося, що школа — це як гра, у якій вона мусить брати участь, хоча правила їй не дуже подобаються. Її думки часто блукали десь далеко, у вигаданих світах, де вона могла бути ким завгодно: мандрівницею, письменницею чи навіть супергероїнею. Але в реальному житті все було набагато прозаїчніше.

Вечеря пройшла як завжди: тато розповідав про свою роботу на заводі, мама скаржилася на ціни в магазині, а Марта, яка щойно повернулася з університету, весь час сиділа в телефоні, відповідаючи на повідомлення. Соломія мовчки їла свою картоплю, думаючи про те, як завтра доведеться вислуховувати Оленчині історії про нового "ідеального хлопця". Іноді їй здавалося, що вона живе в якомусь нескінченному повторі одного й того ж дня.

Після вечері Соломія вислизнула на задній двір. Їй подобалося сидіти на старій гойдалці, яку тато зробив ще коли вона була маленькою. Небо вже потемніло, і зірки почали з’являтися одна за одною, ніби хтось повільно вмикав крихітні ліхтарики. Вона закинула голову назад і вдихнула прохолодне повітря. У такі моменти їй здавалося, що світ набагато більший, ніж її містечко, і що десь там, за горизонтом, є місце, де вона нарешті відчує себе на своєму місці.

— Соломіє, не сиди довго, холодно! — гукнула мама з вікна.

— Добре, мам! — відгукнулася вона, але не поспішала вставати. Їй подобалося це відчуття — коли ти на межі між реальним світом і чимось іншим, невидимим, але таким близьким.

Саме тоді вона помітила щось дивне. У кутку двору, біля старого сараю, де тато тримав інструменти, блимнуло слабке світло. Воно було неяскравим, майже як відблиск місяця на склі, але щось у ньому змусило Соломію насторожитися. Вона зіскочила з гойдалки й повільно пішла до сараю. Її серце забилося трохи швидше — не від страху, а від цікавості. Може, це просто сусідський кіт заліз у сарай і зачепив щось? Але світло з’явилося знову, цього разу яскравіше, і Соломія зупинилася, відчуваючи, як по спині пробіг легкий холодок.

— Що за... — пробурмотіла вона, підходячи ближче. Двері сараю були трохи прочинені, хоча вона точно пам’ятала, що тато завжди їх замикав. Вона простягнула руку, щоб відчинити двері ширше, але раптом відчула дивне поколювання в пальцях. Воно було слабким, майже невідчутним, але змусило її завмерти. Вона подивилася на свою руку — нічого незвичайного, просто її звичайні пальці, трохи брудні від моркви, яку вона чистила. Але поколювання не зникало. Воно ніби пульсувало, перетікаючи від кінчиків пальців до зап’ястя.

— Гаразд, Соломіє, не вигадуй, — сказала вона сама собі, намагаючись заспокоїтися. Але цікавість перемогла. Вона штовхнула двері й ступила всередину.

Сарай був темним і пахнув пилом та старим деревом. Світло, яке вона бачила, здавалося, йшло від дальньої стіни, де стояв старий стелаж із банками фарби та інструментами. Соломія зробила кілька кроків уперед, намагаючись не зачепити щось ногами. Вона простягнула руку до стелажа, і в ту ж мить поколювання стало сильнішим. Її пальці торкнулися стіни — і сталося щось неможливе.

Стіна... зникла. Точніше, не зникла, а ніби розтанула під її дотиком. Соломія відчула, як її рука проходить крізь дерев’яну поверхню, наче та була зроблена з повітря. Вона різко відсмикнула руку й відступила назад, спіткнувшись об ящик. Її серце калатало так голосно, що вона була впевнена — його чути навіть у будинку.

— Що це було? — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки. Вони виглядали так само, як завжди, але вона відчувала, що щось змінилося. Вона знову обережно підійшла до стіни й торкнулася її. Цього разу вона була готова до того, що станеться. Її пальці знову пройшли крізь деревину, і вона відчула легке тепло, ніби стіна була не твердою, а якоюсь м’якою, текучою. Соломія зосередилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона подумала: "Я хочу пройти крізь цю стіну". І в ту ж мить її тіло ніби розчинилося, і вона опинилася по той бік стіни — на вулиці, біля сараю.