Глава 13

Антон

Коли я повернувся додому, то завалився спати, навіть не прийнявши душ. Цей вечір був, наче якась насичена новела одного дня – початок, зав'язка, кульмінація, розв'язка, – все відбулося за декілька годин. І фінал. Відкритий фінал. Після наших пригод, було зрозуміло лише те, що я дійсно подобаюся Лесі, але вона боїться, і тому завжди задкує. А я йду напролом, переступаючи через її відмови, бо Леся теж мені подобається. Проте, я теж боюся. Так не хочеться знову лізти в стосунки. Не хочеться розчаровувати і розчаровуватися. Не хочеться знову дізнаватися більше. Не хочеться перешкод. А оці її загадки... Вони не передвіщають ніякої легкості і зрозумілості. А ще не хочеться порівнянь, бо в Лесі були парфуми з ароматом духмяного лимона, дуже холодні руки, і влучні саркастичні випади, що розпалювали мене до нестями... Все це нагадувало мені про Алісу. 

Я не розумію, чому вона не виходить з голови, коли я вже давно усвідомив, що не кохав її по-справжньому. Мені ж було ліньки піклуватися про Алісу, коли вона так цього потребувала і божеволіла, через "смерть" свого коханця, через жахливе пограбування у нашому домі, під час якого вона ледь не загинула, і через домагання мого батька. А я цього не помічав. Не хотів помічати. Чорт забирай. Який же я мерзотник... Мені не вистачає Аліси, як друга. Не вистачає наших розмов про усілякі дурниці. Через цю історію зі слідством, вона стала мені, наче рідна. Боже... Тільки не смій спонукати мене подзвонити їй, дурний мозок...

У неділю, я намагався почати писати щось нове, під піцу і напої з бляшанок, але потім втомився, і простирчав майже весь день на дивані з телефоном. Приятелям у зустрічі в барі відмовив. А наприкінці дня, знайшов свої універські конспекти, і заснув, читаючи їх.

Нарешті. Ранок понеділка. Інтрига, щодо нас з Лесею, сьогодні мала зникнути, але я був таким сонним, що, в цілому, байдуже. Не захоче подальших феєричних стосунків – хай іде шукає когось іншого. Ось так розслаблено міркував я, поки не побачив Леську на оперативці. В неї інша зачіска? Замість хаотично зав'язаної буклі, високий хвилястий хвіст. Біля обличчя короткі пасма, що вибилися з зачіски, і зробили її ще милішою. Я посміхнувся. А вона навіть не дивилася в мій бік. Мабуть, шифрується. Ну добре, на роботі ні-ні, але поговорити якось треба.

– Леся, ти сьогодні йдеш на пост, бо Христя захворіла, - завідувачка роздавала всім завдання, і от дійшла черга до моєї пані. – Трохи пізніше, прийде чергова медсестра, візьме маніпуляції на себе. Поки побігаєш між двох вогнів.

– Добре, я зрозуміла, - абсолютно спокійно відповіла Леся, наче її не бентежило те, що тепер прийдеться багато пахати, і розриватися на всі сторони. Я б вже, як мінімум, сидів з кислою пикою. Вона така працьовита.

– І насамперед, тільки-но вийдеш звідси, оформиш на госпіталізацію пацієнта, що сидить в холі, - не вгамовувалася завідувачка. – Швидко, ввічливо... Взагалі так, щоб посмішка не сходила з його обличчя. Він від професора. Потім, проведеш його до палати і відразу прокапаєш. 

– Добре, добре, - вже трохи приреченіше зітхнула Леся. Усіляка працьовитість має свою межу.

Коли нарада скінчилася, я вибіг з ординаторської вслід за заклопотаною Лесею. Це було так недоречно, але мої бажання не питають дозволу.

– Кицю, ну як ти? - я йшов за Лесею коридором, а вона навіть не озиралася.

– Будь ласка, давай не зараз. Ти чув, що я повина простояти на голові, поки не прийде підмога, - Леся роздратовано кинула в мене ці слова, наче капець в таргана. Аби лише я кудись зник. Натомість, це тільки мене розпалило, і я відчув, як сильно її зараз хочу. Але ж на роботі ні-ні... Чи так-так? Хоча б іноді.

– Мені так шкода, але я не можу терпіти, - швидко випалив я, і помітивши, що ми саме проходили повз роздягальні, схопив Лесю за руку, втягнув її в кімнатку, і ось ми опинилися наодинці. Я став спиною до дверей, щоб вона нікуди не вийшла.

– Ти здурів? - Леся ніби надулася від злості. – Ти не чув, що на мене там блатний чоловік чекає? 

– У цій кімнаті, я твій єдиний блатний чоловік, - гордовито посміхнувся я, зняв фонендоскоп з шиї, і кинув його на стілець. – Не хвилюйся так. Ми швидко, кицю.

– Що швидко? Що ти від мене хочеш? - Леся намагалася мене відштовхнути з проходу, але я не ворухнувся. – Ну ти і бовдур. Випусти мене негайно!

– Я ж казав, що не зможу стримуватися на роботі. Швидше погоджуйся, та не гай свій час.

– Відійди від дверей. Я не займатимуся з тобою на роботі нічим, крім роботи. Та й взагалі, якщо ти такий навіжений йолоп, то і поза роботою мені це не потрібно, - після останніх слів, Леся ніби пожалкувала про них. Не хотіла мене ображати.

– Тобто, ти знову задкуєш?

– Ти божевільний, - приречено зітхнула вона.

– Ти теж. Поважний дядько чекає на тебе. І я зараз кажу не про пацієнта, - підморгнув я, помічаючи, як на обличчі Лесі з'являється сором'язливість і добро...

– Ненавиджу той день, коли ти тут опинився, - тихо прошипіла вона, і простягнувши руку мені за спину, зачинила двері на клямку.

– Господи, Боже мій... Це дійсно відбувається? - я зачаровано спостерігав, як вона розстібає гудзики на халаті, а потім кинувся з поцілунками, підхопивши дівчину на руки, і всадивши її на комод.

Ця швидка перемога так затьмарювала розум, що я забув про всі термінові завдання Швеця, але впорався зі своєю пані дуже швидко. Коли ми встигли так зголодніти? 

– Все, не чіпай мене більше. Хоча б, найближчим часом, - роздратовано сказала Леся, поправляючи одяг.

– Класне уточнення, - відповів я, приховуючи сліди наших розваг. – Найближчим часом, ти навіть не побачиш мене.

– Дуже на це сподіваюся, - посміхнулася Леся, і пішла так, ніби не дуже хотіла йти.

Було очевидно, що вона залишилася задоволеною, хоч і намагалася приховати це за вимушеністю та поблажливістю. 

Я виконав свою обіцянку, і старався не спілкуватися з Лесею без особливої потреби. Очікував на кінець дня. Може вдасться провести її додому? А якщо вона, раптом, живе сама, то і напроситися на чай... І повторити все знову.