Глава 11

Антон

Це руде стерво мене вже дістало! Не можна ж бути такою нав'язливою, тим більше, що очевидно – я залишуся поряд з Лесею. Ілона мені не цікава.

– Йди сама до своїх лікарів. Скільки ти будеш лізти?.. - обурився я. – Зверхньо ставитися до справжніх профі, коли сама нічого не тямиш у своїй професії, не дивлячись на професорську генетику, досить тупо, не знаходиш?

– Що ти верзеш? - Ілона впустила щелепу від моїх слів. – З чого ви усі вирішили, що я нездара?

– Ілончик, - розслаблено посміхнувся Артур, і вщипнув лікарку за щоку. Нічого собі. От такий він мені подобається. – Все дуже просто. Ти за свої кілька років роботи, накоїла стільки жахливих помилок, що якби їх вчасно не помітили більш розумні люди, то ти б вже мала власний невеличкий цвинтар.

– Ви ненормальні. Обидва. Просто слів немає, - ледь не заплакавши вимовила Ілона, і рішуче пішла від нас. 

Нарешті. Я видихнув з полегшенням, і тільки зараз помітив, що Леська вже зникла. Але як давно?

– Йой, Леся Олександрівна тебе кинула, мажорчику, - насміхався з мене Швець, і я розчаровано подивився перед собою. Бісова Ілона!

– Та і хрін з ними усіма! - цокнув я, випивши трохи із пляшки. – Я у лікарню працювати прийшов, а не бігати за медсестрою та відбиватися від лікарки.

– Пішли. Нащо ті дівки взагалі потрібні, скажи ж? - простягнув Артур, і втомлено приземлився на барний стілець.

– Я сподіваюся, ви ні на що не натякаєте, Артур Сергійович? - я усівся поряд, відпустивши свій черговий дебільний жарт.

– Ні, це твої якісь фантазії. І, мажорчику, давай вже на "ти". Хоч ти мені і не подобаєшся... - приречено додав він, та не закінчив думку.

– О, крутяк. То ми тепер дружбани?

– Спитай про це в мене у понеділок. Я зараз не дуже розсудливий. Чому не побіг за Лесею? 

– Я не знаю... Може, тому що сам не знаю, чи хочу цього насправді, - не встигли ми потоваришувати, як я вже став занадто відвертим. – Десь рік тому, я вважав, що закоханий по самі вуха, і зроблю все, що тільки можна, заради неї, але... Набрехав сам собі. Не зробив нічого, і навіть втомився. Раптом і зараз мені все лише здалося?

– Ну якщо вже так, то краще взагалі не лізь, - розчаровано подивився на мене Швець. – З Лесею треба бути серйозним, бо їй і так не дуже солодко.

– Чого ви такі всі таємничі? - роздратовано спитав я. Навіщо все ускладнювати? – Леся каже, що не може ні з ким зустрічатися, Ілона каже про якийсь сюрприз... Що з Лесею не так?

– З нею все так. Просто такий розбишака, як ти, не зробить її щасливою. В Лесі є один секрет, через який вона не може чинити, як заманеться, але я ж не пліткарка якась... Якщо захоче, сама тобі розкаже. 

– Дурня якась. Чому я повинен гадати?

– Ось тобі і відповідь. Ти дратуєшся від найменших перепонів. Отже, потім взагалі втечеш.

– Мене дратують загадки.

– А мені подобаються, - посміхнувся Артур, і несподівано змінив тему. – Здається, я бачив тебе колись в новинах. Це ж тебе заарештовували за підозрою у викраденні дівчат?

– Це був збіг обставин, - як же мені набридло виправдовуватися за це. Усі дивилися новини, коли мене заарештували, але чомусь не подивилися, коли відпустили.

– Я знаю, що ти виявився не винен, але така історія у біографії не красить. Не додає надійності твоєму персонажу, - мабуть, краще б ми і далі не дружили.

– І що тепер? Я не винен, що цей клятий маніяк закохався у мою подругу, і вирішив підставити мене через ревнощі.

Я опинився на волі. Його спіймали. Ми змогли бути разом з Алісою, але він все одно переміг. Я закипаю від цього з того часу, як вона кинула мене, та поїхала до Польщі, де він переховувався. І після цього, хтось мені казатиме, що для стосунків треба бути достатньо ідеальним хлопцем? Або що дівчата не люблять поганцев? Аліса залишилася з ним. Зі злочинцем, що інсценував свою смерть, і втік з в'язниці. Куди вже гірше? Натомість, з ним вона щаслива, а я після цього всього, ще й вважаюся покидьком, бо не витримав бути нелюбом, і пустився в усі тяжкі, поки вона жила зі мною, страждаючи за ним.

– Ну добре, не скигли, - поблажливо посміхнувся Швець.

– І взагалі. Чому я повинен щось робити? - не вгамовувався я, жаліючи себе нещасного. – Я відпочиваю з новим другом, і все в мене супер.

– Вітаю... А в мене, здається, не зовсім.

– Втріскався у подругу Лесі?

– Що? - розсміявся Швець, остаточно видавши себе. – Ні, але бісить, що вона так на мене відреагувала. Подивилася, як на колишнього, що не сплачує аліменти.

– Я і твою таємницю повинен розгадати? - я роздратовано примружився, дивлячись на нього. – Надя твоя дівчина?

– Ми з нею спали. Іноді... Розумієш, тільки-но я вирішував переспати з кимось випадковим, тільки-но відкривався новим пригодам, як нізвідки з'являлася Надя, - Артур дурнувато посміхнувся, дивлячись у склянку, наче там було її фото. – Слідкувала за мною, чи що? Наче чорт з коробки... І завжди, коли я її бачив, то вже не хотів шукати когось іншого. Вона ідеальна випадкова коханка, і тепер, мені знову свербить звабити її. Як думаєш, погодиться?

– Вона була така розлючена. Хоча... Леся, наприклад, завжди така, але це не завадило нам поцілуватися, - згадавши про це, відчув, що вже сумую.

– Отже, треба піти спробувати.

– Надя була тут з хлопцем. Забув?

– І що? Мені вистачить півгодини, і най далі з ним буде, я не претендую на неї цілком і повністю, - він знизав плечима, наче це дійсно непогана і невинна ідея. 

– Виявляється, ти ще огидніший за мене, Артур Сергійович.

– Я, всього лише, дотримуюся традицій. Кожна наша зустріч закінчувалася у ліжку. Сьогодні що, якийсь особливий день? - здивовано спитав безсоромний лікар.

Швець насилу підвівся, і почав шукати розпливчастим поглядом Надю. Я поплентався услід, щоб допомогти йому, якщо десь завалиться, аж раптом, перед нами виникли обидві дівчини.