Леся
Йти чи не йти на той клятий корпоратив, я остаточно вирішила, після однієї дивної розмови. У п'ятницю. З Артуром Сергійовичем. Вранці, після оперативки, усі вийшли з ординаторської, навіть Антон, який взагалі тепер старався не дивитися на мене, а доктор Швець залишився, бо повинен був підписати мені деякі документи, зокрема виписки. Поки він механічно штампував свої підписи, я розмірковувала. Чи справді він знає Надю? Але яка мені справа до них? Навіть, якщо в цьому є якась проблема, Надійка з усім впорається і без мого довгого носа, але чомусь так хотілося дізнатися про все більше. Вона не розповість, а він... Тим паче. Залишається тільки придушити свою цікавість.
– Леся Олександрівно, та кажіть вже, - раптом сказав Артур, і я сіпнулася від несподіванки. Мабуть, сильно показово витріщалася на нього.
– Що саме?
– Ви так довго дивитеся. Я зрозумів, що хочете щось сказати чи спитати. Слухаю, - якось, на диво, м'яко велів Швець. – Хочете дізнатися, що каже Антончик, коли вас немає поруч? - трохи грайливо, спитав Артур. Добре, що саме він став свідком нашого поцілунку, бо інші колеги рознесли б вже цю інформацію по всій лікарні.
– Ні, мені вистачає того, що він каже мені особисто.
– Зовсім дістав? А по тобі і не скажеш, - він продовжував змушувати мене червоніти. Я промовчала. Коли ми цілувалися, Артур не міг не помітити, що я робила це добровільно і з задоволенням. – Таких хлопців дуже просто відлякати. Скажіть йому, що маєте дитину. Такий інфантил побіжить аж бігом, накиваючи п'ятами.
Про це я теж думала. При будь-якому розкладі, Антон може стати максимум приятелем для тимчасових розваг. Батьком для мого сина точно не буде.
– Мій син не пугало, щоб ним когось відлякувати. Я і так відмовила Антону, а те що ви побачили в маніпуляційній... Це помилка. Одноразова і неповторна.
– Але ж він не вгамується. От побачиш, - Артур наполегливо переконував мене у негативності Ільїна. Занадто наполегливо. І завзято. – Добре, справи ваші. Але така моя порада. Синочок інфантил, татусь хтивий мерзотник... Родина така собі. Сумнівна інтелігенція.
– Я зрозуміла, - посміхнулася я, ледь не перебивши лікаря. – Справи мої, а ви все ніяк не зупинитеся.
– Вибач, просто буде шкода, якщо він тебе скривдить.
– Я вмію кусатися, не хвилюйтеся за мене.
– Але спитати ти хотіла про щось інше? - повернувся він до першого питання, про яке я вже встигла забути.
– Я не хотіла питати. Тобто... Хотіла, але не буду. Бо оце вже точно не мої справи.
– Кажи.
– Ви не одружений... - повільно почала я підводити до питання, але Швець мене перебив.
– Хочеш запропонувати мені стосунки? Я був би радий, але ж між нами чогось не вистачає, не дивлячись на танці на корпоративах і повне взаєморозуміння.
– Ні! - майже крикнула я, бо не вистачало ще, щоб Артур Сергійович сприйняв мої невдалі розмови за флірт. – Я взагалі не до того веду.
– А до чого ж? Поки що ти просто теревениш про моє особисте життя. Хочеш з кимось познайомити?
– Я просто подумала, раптом ви неодружені, бо закохані, і не знаєте де відшукати свою кохану?
Може втекти просто зараз? Бо мій писок вже горить вогнем від ганьби.
– Що за маячня? - розсміявся Швець. Нічого собі. Нетипова поведінка для такого флегматика. – Ви начебто, трохи подурнішали після появи Антона у відділенні. Перепрошую...
– Добре. Спитаю прямо. Ви знаєте Надю? Це моя подруга.
– Уявлення не маю, про кого ти, - спокійно відповів Швець. – Я хіба повинен знати твоїх подруг? Чи вона працює десь в лікарні?
– Ні, не працює.
– Тоді точно не знаю. Все, час для дружніх бесід вичерпано, - він показово подивився на ручний годинник, і встав з-за столу. – Мені треба йти.
– Ми прийдемо разом. Завтра. На вечірку, - продовжила я свої ігри, кажучи це вслід лікарю.
– З ким? - Артур озирнувся, поблажливо дивлячись на мене.
– З Надією. Подивлюся, чи відреагуєте ви на неї так само, як вона відредагувала на вас, коли побачила фото.
– Стривай... - Швець посерйознішав, і зупинився біля дверей. – Може хоч покажеш її фото, щоб я розумів, хто це, перш ніж закидати мене загадками?
Я підійшла до дверей, взялася за ручку, і хитро посміхнулася. Може треба розворушити Швеця? А якщо вони дійсно не знайомі?
– А ось тепер ні, - відповіла я. – Чекайте до завтра. Не знаю, чи дійсно ви знайомі, чи дійсно щось між вами є або було, і вже тим більше не знаю, чи не є ви інфантилом, як Ільїн... Але повірте, не у ваших інтересах ображати мою подругу. Я кусаюся не тільки за себе, - строго і трохи погрозливо промовила я, і вийшла з ординаторської. Артур вийшов услід, а далі ми пішли у різні сторони.
– Твоя подруга сама непогано кусається, - тихо сказав він, коли ми були ще близько, і я озирнулася.
– Що?
– Що? - хитро посміхнувся Швець, прикинувшись дурником, і пішов далі.
Я втекла до маніпуляційної, сповнена сорому через цю розмову. Нащо я так фамільярно спілкувалася зі Швецом та ще й на такі теми? І Надю видала... Розповіла про її прихильність і зацікавленість.
– Батько ніколи не просував мене, лише заважав, - почувся голос Антона у коридорі.
– І як тоді ти працюєш тут без ординатури, якщо він не допомогає? - а тепер голос Ілони. Курво... Ільїн тихо засміявся після її питання. Що ще за дружба?
– Ой, не важливо, але якби він захотів, чи якби я його попросив, то давно б вже був на кафедрі, а не просто лікарем на підспівуванні.
Їхні голоси наближалися. Мабуть, вони прямували на кафедру, на нараду з професором щодо підсумків тижня. Я повністю відкрила двері, сіла на кушетці, що стояла навпроти двірного отвору, закинула ногу на ногу, і схопила журнал та ручку, ніби щось заповнюю. Він повинен відволіктися.
– О, так може я поговорю з тіткою? - запропонувала його нова подружка. Більше нічого не вміє, як застосовувати кумівство на кожному кроці.
#8475 в Любовні романи
#3282 в Сучасний любовний роман
#1953 в Жіночий роман
Відредаговано: 18.11.2022