Леся
Вранці у понеділок, ми побачилися з Антоном лише мигцем, і наодинці не опинялися. Ми і не були друзями, але тепер взагалі стали зовсім чужими. Відволіктися... Треба просто відволіктися. Між нами майже нічого не відбулося, а вже було якось ніяково і некомфортно через наші незрозумілі відносини, і необхідність працювати поряд. Треба це все забути. Те, що було. Відрізати і не думати про це. Не думати, не думати, не...
– Леся Олександрівна, - почувся голос Ільїна у маніпуляційній, коли я була там сама і готувалася піти до палати. Різко повернулася, злякавшись, і відчула як серце затьохкало, наче скажене.
Антон трохи стиснув губи, ніби засоромився.
– Перепрошую, якщо надто тихо увійшов. Не планував залякувати тебе, - спокійно сказав Ільїн, наче дійсно усвідомив, що нам краще залишитися колегами. Він зачинив двері, і я насторожено підійшла до нього ближче.
– Нічого, все добре, - скуто відповіла я. І все ж таки, після нещодавнього відвертого і наполегливого кокетування, офіційний тон від Антона сприймався дивно. Я навіть не наважувалася грубіянити йому та поводитися зверхньо, коли він такий.
– Я тут зробив призначення... Точніше, ми з Артуром Сергійовичем зробили, - Антон трохи ніяково простягнув мені лікарські листи призначення. – Поки що він не дуже дозволяє мені бути самостійним, але каже, що я маю перспективи. Розумієш? Тобто...
– Стривай, - перебила я Ільїна, бо щось занадто він багато виправдовується. – Нащо ти мені це все пояснюєш?
– Щоб ти не думала, що я зовсім безнадійний нездара, - знизав плечима молодий лікар.
– То добре. Але мене це все не стосується. Хто я така, щоб контролювати сина самого ректора, - не втрималася я, і все ж таки підколола його, але тепер чомусь стало соромно. Натомість, Антон щиро посміхнувся.
– Круто, що між нами немає напруги. Все, як і раніше.
– Так. Що там за призначення? - я раптом стала дуже серйозною, щоб дистанціюватися від безпосередності Антона.
– Воно не дуже термінове, але краще виконати протягом години. В пацієнта вже є ці ліки, так що...
– Добре, зараз зроблю. Саме йду до його сусіда, - діловито погодилася я, підійшла до столу, і почала переписувати призначення у свою документацію.
– Дякую, - почулося за моєю спиною.
– За що?
– За те, що не дресируєш мене, а залишаєшся профі. Не дарма тебе усі тут так люблять, - останнє слово змусило мене озирнутися, і здивовано глянути в його темні очі.
– Це моя робота.
Відповівши Антону, я не припинила пильно дивитися на нього, а він так само на мене... Це було дуже дивно і непристойно довго. Мені вже треба було відвернутися та працювати, а йому піти звідси, але ми все ще милувалися, і я чомусь саме зараз подумала... А що взагалі мене змусило поцілувати його тоді? Нащо все так вийшло? Ситуація не сприяла подібному розвитку подій, але чомусь мені цього дуже захотілося, і ось тепер було незрозуміло – чому? Через нього чи через мою самотність?
– Біс з ним, - зітхнув Антон, і швидко наблизився, обійнявши мене, і намагався поцілувати. Я виставила руки, впершись в його груди. Не дуже сильно. Не виривалася з обіймів, але і не дозволяла статися поцілунку.
– Що ти робиш? - хрипко спитала я.
– Казна що, - простягнув він, поправляючи моє волосся, майже торкаючись носом. – Але ж це ти подивилася на мене, а я все зрозумів.
– Що ти зрозумів? - прошипіла я, піднявши погляд на Антона, і відразу ж опустила знов, бо це було дуже близько. – Відійди, будь ласка. Мені треба працювати.
– А чому ми обіймаємося? Лесю, ти поцілувала мене в перший день знайомства. Я тобі подобаюся, погодься.
– Ти ж поганий хлопець. Нащо мені це?
– Не знаю, але чому ти знову мене поцілувала? - прошепотів Ільїн, торкнувшись моєї потилиці кінчиками пальців, від чого я трохи затремтіла.
– Коли це?
– Зараз.
Антон м'яко притягнув мене ближче, і міцно поцілував. Чорт забирай... Я взагалі не контролюю себе. Все що вдалося зробити – це гучно видихнути, і напружити руки сильніше. Я розгубилася. Так приємно бути в теплих обіймах привабливого чоловіка, що я не можу думати. Клята голова... Ти доведеш мене до чергової помилки.
– Відпусти... - простягнула я, поки Антон продовжував цілувати мої щоки, шию, вушко...
– Ти вся тремтиш. Змерзла? - глузливо прошепотів він, не слухаючись. – Я теж не планував це, але бачиш як виходить? Наші організми живуть своїм життям.
– Це не смішно. Я не можу... Не хочу, - я захитала головою, знову наважилася подивитися на нього, і тепер вже сама поцілувала.
Зупиніть хто-небудь це... Хоча, може це і є ті самі стосунки без обов'язків, заради того, щоб я відчула себе жінкою? Якось не схоже, що я зможу бути байдужою. Чи зможу? Просто розважитися... Не вірю в таке.
– Ой, Леся, що ж ми, трясця, робимо? Так і до гріха недалеко, - знову насміхався Антон, міцно притискаючи мене до себе. – Чому тобі не можна ні з ким зустрічатися?
– Це тебе не стосується, - холодно відповіла я, примружившись від його дотиків. – Але якщо ти хоч трохи маєш совість, залиш мене.
– Не хочеш, щоб стосунки заважали роботі?
– Нехай буде так.
– Ох вже ці службові романи, - посміхнувся він, і знову ми присмокталися один до одного. Та чорт забирай... Я вже навіть не робила вигляд, що чиню опір.
– Серденьки, - раптом почулося зі сторони входу, і ми з Антоном сіпнулися, відскочивши один від одного. Артур Сергійович. – Те що було нетерміновим призначенням, з часом стає більш необхідним. Може, спочатку справи, а потім солодкі поцілунки на рожевих хмаринках?
Цей погляд. Боже... В такі миті, я боюся Швеця, наче міністра охорони здоров'я.
– Перепрошую... Я вже бігу, - я швидко все схопила і, залишивши лікарів, вискочила з маніпуляційної, відчуваючи сором і неймовірну спеку в голові та обличчі.
Репутація піде шкереберть через такі пригоди. Я закохаюся дуже швидко, якщо він нікуди не подінеться, або я... Може звільнитися? Чи прийняти все як є і подивитися що буде далі?
#8733 в Любовні романи
#3396 в Сучасний любовний роман
#2006 в Жіночий роман
Відредаговано: 18.11.2022