Глава 5

Леся

Із забуття мене вирвав потужний звук падіння. Я різко прокинулася, виявивши, що весь цей час спала у обіймах Антона. Але треба було перш за все думати про інше. Хто там впав?

Я підхопилася з місця, та вибігла з ординаторської. Антон попрямував за мною. Просто на підлозі в коридорі у судомах здригався пацієнт, а зверху на нього навалилася наша мініатюрна санітарочка.

– Боже мій, в нього припадок! Я в цьому профі! - скликнув Антон, обігнав мене, і кинувся до чоловіка. – Був колись... Який же він величезний... - простогнав він, намагаючись перевернути пацієнта на бік, і роздвинути йому щелепу, щоб висунути язика.

Я допомогла напарниці та Ільїну перевернути бідолашного, і хутко побігла до чергового лікаря, потім отримала необхідні ліки... Коротше кажучи, ми надали пацієнту першу допомогу, але його все одно довелося перевести до реанімації. Жити буде, але... Такого жахливого чергування, в мене не було вже більше року! Ми з Ільїним зайшли до сестринської, щоб прийти до тями, і я не втрималася, щоб не дорікнути йому своїми претензіями.

– Я навіть не пам'ятаю, коли вже стикалася з припадками у відділенні вночі. Ти якийсь нещасливий пасажир. Наступного разу, краще йди додому, - незадоволено пробухтіла я, але насправді не сердилася, бо все ж таки Ільїн допомогав, а не стояв осторонь. Та і мої скарги вочевидь були надуманими.

– Пробач, - Антон якось дивно знизав плечима, і ледь відповівши, різко розвернувся до умивальника і вирвав. 

Якесь лихо, а не ніч... Тепер і його треба рятувати? Я ввімкнула воду, і взяла Антона за плечі, щоб не впав, бо здавалося, що він ослабшав.

– От халепа, - простягнув Ільїн, майже повиснувши на раковині, та втомлено вмився. – Ми тепер ніколи не переспимо.

– Що ти там булькочеш? - здивувалася я його першим думкам після подібного.

– Шкода, що ти мене таким побачила, але ця проблема ніколи не питає. Коли я сильно нервую, таке часто трапляється. І дуже зненацька...

Сильно нервує? Антон непоганий актор, бо ніякого хвилювання я не помітила зовсім, під час наших пригод. Він був зібраним і дуже кмітливим.

– Та яка різниця? Знайшов чим розчаровувати... Ти думаєш, що я блювоти у своєму житті не бачила? - заспокоїла я Ільїна, бо це дійсно не те, що може відвернути медичного працівника. 

– То ми переспимо? - обнадіяно подивився Антон, повернувши голову в мій бік. На блідому обличчі, його карі очі здавалися величезними.

– Ні.

– От бачиш...

– Не через це, - я поплескала Антона по спині, і відійшла до столу, ховаючи погляд у стопці журналів.

– Я здаюся тобі ненадійним? - начебто серйозно спитав Ільїн, витерся рушником, та підійшов ближче. 

Стоп. З якого це переляку ми взагалі почали розмовляти на такі теми? Наша перша зустріч була помилкою. Збігом обставин. Ні я, ні він, не хотіли дійсно познайомитися задля стосунків, а тепер, у перший сумісний робочий день, він вже намагається залицятися до мене без будь-яких причин.

– Уявлення не маю. До чого ці питання? - безсило відштовхувала я знаки уваги Антона. – Відчепися. Я не прагну стосунків, от і все. Тому мені байдуже який ти.

– Добре. Але... Якби ти прагнула, то... - продовжив розмірковувати Ільїн, але я його перебила.

– Коли я сказала тобі зупинитися, що ти не зрозумів? Ми не будемо обговорювати це навіть гіпотетично, - твердо відрізала я впевненим тоном. – Йди вже відпочинь. 

– Насправді, ти, мабуть, маєш рацію, - замислився Антон, дивлячись в нікуди. – Я не найкращий варіант взагалі, і особливо для дівчини, яка боїться починати щось нове. Якщо ти ризикнеш, пожалкуєш. І потім боятимешся ще дужче. Я впевнений. 

Надто серйозна промова Ільїна заставила мене напружитися. Що за блеф? Якщо це щиро, то якось занадто рано для відвертості, а якщо ні... Що я маю, на його думку, відповісти на це?

– Це якийсь пікаперський прийом? - насупилася я.

– Ні, це якась сувора правда, - він навіть не кліпнув. Який брехун. Хоче, щоб я пожаліла, що не погодилася на його флірт. – Я завжди старався бути найкращим бойфрендом, старався бути турботливим, відчайдушним, наполегливим, але виявився тим ще мерзотником. Хороші хлопці завжди гнилі зсередини. Сподіваюся, ти знаєш про це, Леся. На добраніч.

Сумний і трохи сердитий Ільїн вийшов з сестринської, та повернувся до ординаторської, де продовжив свою писанину до самого ранку. Я вирішила більше не йти туди без потреби. На сьогодні достатньо спілкування, але... Чомусь стало сумно, що наше чергування закінчилося так. Я його не ображала, але він наче образився. Або це сталося не через мене... Ми не сварилися, але розмова здалася неприємною. Мама просто не розуміє дійсність, коли каже, що мені потрібні стосунки без обов'язків і прив'язку. Я так швидко звикаю, так швидко починаю закохуватися і втрачати розум, що це заздалегідь провальна ідея. Я не зможу просто спати з кимось і ходити на побачення. Я обов'язково захочу бачити свого коханця щодня. В себе вдома. Захочу, щоб він був моїм, піклувався про мене, ніколи не зраджував, і полюбив мого синочка, наче рідного... Про що я взагалі мрію? Це нездійсненно.

Вранці, коли я зібралася додому, Антона у відділенні вже не було, або я просто його не побачила. Стало ще сумніше, що ми не попрощалися. Трясця... Це вже відбувається! Я вже втрачаю голову від мізерних знаків уваги абсолютно стороннього чоловіка, про якого не знаю зовсім нічого. 

Нарешті прийшла до рідних. Мама майже відразу побігла кудись з подругами, а ми з Михайликом поснідали, і вирішили трошки відпочити за грою у приставку. Я навіть не поспала, бо сон кудись зник.

– Матусю, ти сильно втомилася? - дбайливо спитав мене мій хлопчик.

– Трошки, синку. Ніч була не зовсім спокійною, але ми швидко все вирішили.

– Тобі допомогали рятувати життя? - малий думав, що я займаюся якоюсь неймовірно відважною діяльністю.

– Галя, і наш новий лікар, - вимовивши це, я зніяковіла, ніби розмовляла не з сином, а зі старшим братом. – Утрьох було не так вже й важко.