Глава 2

Леся 

Бігти геть звідти. Якомога скоріше. Як же я зганьбилася перед якимось дурником в окулярах. А якби я натрапила на когось знайомого? На когось з пацієнтів чи лікарів... Який жах! Я навіть про це не думала, коли йшла до нього. Як тільки Христі вдалося так промити мені мозок, що я почала вважати цю нісенітницю гарною ідеєю? Заскочила до автобуса, і відразу ж схопила смартфон, щоб видалити свою сторінку з сайту знайомств. Добре, що цей Едик хоча б не знає мого номера телефону, а то хтозна, що б він собі надумав після нашого поцілунку. Поцілунок... Навіщо я це зробила? Коли повернуся додому, якомога скоріше лягу спати, щоб швидше забути це відчуття. Сором...

Відкрила двері, і одразу ж потрапила під потік претензій.

– Де ти була, Леся? - суворо спитала мама. – Вечір надворі. Хоч би попередила!

– Ходила з Христею на ринок. Обирали контейнери на роботу, - відбрехувалася я, знімаючи черевики. – Скоро перевірка санстанції... Треба оновити.

– І де контейнери? 

– Завезли одразу до лікарні, - не кліпнувши, продовжила я брехати, бо взагалі, неподалік нашої лікарні ринок знаходився. Чом би й ні? – Це допит?

– Просто переконуюся, що ти була не на побаченні. Точніше... Що ти не закохалася в чергового негідника.

– Мені вже 28, мамо. Ти ж не будеш контролювати кожен мій крок, - роздратовано зітхнула я.

– Якщо ти почнеш з кимось зустрічатися, то мені доведеться це робити.

– Я ні з ким не збираюся зустрічатися.

– А треба було б... - тихо протягнула мама. Що за біполярка?

– Що?

– Мені здається, що саме це тобі і треба. Легкі стосунки без обов'язків, щоб ти відчувала себе жінкою, розважалася... А от з серйозними відносинами в тебе не задалося. І не треба більше, - як вона не втомилася казати мені одну й ту саму промову? Не знаю, як вона, але я вже втомилася кожного разу виправдовуватися. – Досить з Михайлика цих горе-татусів. Ти це розумієш?

– Цікаво, як швидко я з'їду з глузду, якщо ти продовжиш повторювати це щодня? Я це розумію! - нервово відповіла я, грюкнувши дверцятами комоду для взуття.

Горе-татусі... Чому мама позначила множиною те, ще було в однині? Після справжнього батька Мишка, якого син ніколи і не бачив, в мене був лише один чоловік. Так, краще б його і не було зовсім, але все ж таки я не повія якась.

– Матусю! – Михайлик підбіг до мене, і ми міцно обійнялися. 

– Мій манюній...

Мій синочок був єдиним, перед ким я дійсно відчувала провину, і мамі необов'язково було про це нагадувати. Без цих лікбезів я твердо розуміла, що більше ніколи не підпущу до себе жодного чоловіка, навіть якщо він здасться мені надійним та адекватним. Досить. Я витримаю без кохання. Мені воно не потрібно, бо попередні спроби були занадто болісними. Тим більше, що черга з чоловіків до жінки з дитиною не стоїть, а шукати я нікого не буду. 

Дивно, але після цієї безглуздої зустрічі з Едиком, мені полегшало. Вже майже рік, як я скипаю від люті через вчинок колишнього, через свою невдалість, через його безкарність, через те, що я ніяк не могла запідозрити його в такому, через нескінченні нагадування матері, що я повинна була це відчути або помітити, бо інакше яка ж з мене мати? Ця лють чергувалася з почуттям тяжкої провини перед Михайликом. Не збожеволіти допомогали лише посмішка мого малого, та те, що він не сердився на мене. А також моя робота. Так, не найлегша, але оточуючі люди відволікали мене від неприємностей вдома.

Мій хлопчик заснув. Ніхто його більше не скривдить. Я не дозволю. Поцілувала його на ніч, та пішла готуватися до робочого дня, і заснула так пізно, що був вже майже ранок.

Минуло вже кілька днів, і я майже позбавилася від сорому за своє знайомство в інтернеті. Та й роботи багато, що нема коли думати про дурню. 

Проходячи по коридору, зупинилася біля посту, щоб перевірити лікарські призначення, і Христина одразу почала мене пилососити.

– Леська, ну що там? Ти зустрілася вже хоч з кимось? Або підеш до психолога за величезні гроші? - тихо спитала подруга, та поправила свій чорний короткий хвостик. 

– Ось отримаю зарплатню, і піду аж бігом. Чи ти думаєш, що я настільки схиблена, що примушуватиму когось цілувати мені п'яти та підставляти дупу під батіг? - поблажливо посміхнулася я, намагаючись брехати переконливо. Так, я нічого такого не робила, але зустріч була. Я збиралася так вчинити. Майже так.

– Ох, а я б примусила, ще й як. І батіг в мене є, якщо чесно, - мрійливо простогнала Христя, заповнюючи журнал. 

– То наказуй своєму хлопцеві. Чи він не підтримує твої ідеї?

– Ти його бачила? - скептично спитала вона. Я згадала її гладкого бойфренда, і ніяково посміхнулася. – От і я ж про це. 

Коли я звіряла листи призначення зі своїми діями, пасмо мого волосся вибилося із зачіски, і трохи заважало дивитися. Аж раптом, хтось обережно заправив його мені за вухо. Я різко озирнулася.

– Артур Сергійович, доброго дня, - привіталася я, з подивом дивлячись на нашого лікаря, який так зухвало вирішив торкнутися моєї голови. – Ще сьогодні з вами не бачилися.

Спокійний, зосереджений, суворий. Доктор Швець ніколи не жартував, не кокетував, не помічав нічого, крім роботи, і одним своїм поглядом був здатен так насварити за помилки, як ніякі істеричні крики не змогли б. Він наче робот, хоча ще молодий. Нещодавно, вітали його з 35-річчям. 

– Доброго дня, Леся Олександрівна, - холодно відповів Артур, і підійшов до теки з історіями хвороб виписаних пацієнтів. 

Про моє волосся не сказав нічого. Ми з Христею подивилися одна на одну, і я підвелася зі стільця, ледь не впавши на нього знову. Едик... Він стояв зовсім поруч, без окулярів, і в нормальному вигляді, та витріщався на мене. Погляд, наче в переможця. Типу, "ну ось ти і попалася". Невже, він стежив за мною, весь цей час переслідував, і тепер вирішив, що спіймав? Я ошелешено мовчала, і Едик теж мовчки широко посміхнувся через мою розгубленість, у яку він мене загнав. Я вчинила, як Артур, і проігнорувала його гарненьку пику, заскочивши у найближчу палату. В мене був з собою лоток із принаддям, тому я вирішила поставити крапельницю, сподіваючись, що цей дивак кудись подінеться.