Моя (невдала) реінкарнація

Він просто раптово зʼявився десь серед хмар. Вітряні потоки повільно гойдали їх, формуючи дивні і химерні форми: то розтягували їх в довгі змійки, то згортали у величезні клубки. 

Та більш дивними були троє сивих чоловіків з довгими бородами, що стояли перед Назаром. Їхні обличчя були серйозними. Вони стояли, трохи схиливши голови. Темні мантії, прикрашені золотими візерунками, тихо шурхотіли на вітрі.

——— Послухай, Назаре, — почав говорити перший. — Справа в тому, що ти … помер. Тому ми викликали сюди твою душу, щоб відправити тебе до іншого світу…

——— Тобто «помер»? — закричав парубок. — Як це «помер»? Та мені ж було всього 16! Хто ж помирає в 16 років? Я ж ще жодного разу навіть не цілувався! Та мене ж хлопці засміють! Ви хоч уявляєте, яка це ганьба — померти нецілованим?

Він ще довго щось кричав. Його голос лунав гучно і відчайдушно. Слова були повні страху і обурення. Проте його вже ніхто не слухав. Троє дідів відвернулись від нього і почали перешіптуватися.

——— Може, просто відправимо його та й усе? — запропонував той, що стояв зліва. — Нехай сам на місці з усім розбирається!

——— Та що він там розбереться? — почав сперечатись той, що був зправа. — Потрібно ж йому хоч щось про світ розповісти! А то як же він нам той кулон знайде?

——— А я казав вам, — взмахнув суворо пальцем середній. — Не можна такі рідкісні речі брати! А ви мені що? Давайте в карти зіграємо! Нічого не станеться! Вже сто разів так робили! Через вас ще й хлопця довелось вбити, аби він нам тепер той кулон знайшов!

——— Тобто «вбити»? — підбіг до них раптом Назар. — Це що, ви мене того… ?

В цю мить всі троє клацнули пальцями, і він почав падати кудись вниз. Вітер свистів у вухах. Повітря було холодним і пронизливим. Кожен порив бив по обличчю, мов удари льодяного батога. Назар лише міг бачити, як обличчя дідів віддаляються від нього, зникаючи десь у густих хмарах.

——— Та що ж це діється? — кричав він, намагаючись перекричати ревучий вітер. — Переродження взагалі повинно не так відбуватись! Ви що, нічого не знаєте про реінкарнацію?

Але ті троє вже нічого не чули. Чи, може, не хотіли нічого чути? Їхні постаті розчинилися у хмарах, а він впав на якийсь сток соломи. Вона м’яко прийняла його падіння і пом’якшила удар. 

Озирнувшись, Назар побачив, що біля нього стояла дівчина з вилами. Стояла в обладунках з хаотично зібраним докупи волоссям.

——— От бачите, — заволала вона, піднявши вила вгору. — Це саме той знак, про який я і кажу! Годі терпіти цих феодалів! Настав час взяти владу в свої руки! Настав час для революції!

Нічого не розуміючи, Назар ще дужче почав озиратись навколо. І він побачив розлючений натовп. Люди виглядали суворими. Їхні обличчя були зморшкуваті від важкого життя і праці, яка дозволяла лише якось зводити кінці з кінцями. В руках кожного присутнього були вили або сокири, деякі тримали лопати. В поодиноких випадках було видно мечі.

——— От лишенько, — пробурмотів Назар, починаючи назад закопуватись в солому. — І що мені тільки із цим робити?

Несподівано хтось схопив його за комір і він завмер, ніби перетворившись на статую. Серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Перелякано він стояв якийсь час, не наважуючись поворухнутись. Потім все ж вирішив подивитись назад і зустрівся з очима тієї ж дівчини, яка ще нещодавно тримала вила. 

——— Дайте йому коня! — наказала вона присутнім. — Він поїде з нами.

Далі все відбувалось, немов у тумані. Люди зібралися навколо нього. Одягли щось важке і залізне. Певно, старі лати. Вони скрипіли при кожному русі і тиснули на плечі, змушуючи його нахилятися вперед. 

Після цього всунули в руку меч і посадили на високу білу кобилу. Кобила була нервовою. Вона постійно переступала з ноги на ногу. Було важко втримати рівновагу… Але серед усього цього хаосу Назар якось зміг зрозуміти ім’я бойової дівчини, яка ще нещодавно тримала його за комір, — Єва. Її голос пробився крізь шум і метушню, коли вона назвалась йому перед тим, як вдарити кобилу по боках. 

Кобила заржала і рвонула вперед. Її копита з гучним тупотом вдаряли по землі, піднімаючи хмари пилу. Назар перелякано схопив її за шию. Він намагався втриматись, але вронив меча на землю. Всі навколо почали сміятись з нього.

Потім також застрибнули на коней і поскакали за ним. Вони рухались швидко і невдовзі Назар побачив Єву, яка впевнено зʼявилась попереду. Вони скакали через поля і ліси, минаючи річки і пагорби.

——— А у вас нічого більш сучасного немає? — закричав їй Назар, міцно схопившись обома руками за вуздечку. — Типу там байку якогось?

Єва глянула на нього через плече і голосно засміялася.

——— Я на байку справді добре їзжу, — продовжив він, намагаючись перекричати шум скачки. — Я природжений байкер! Ганяв раніше по місту на швидкості 200 кілометрів!

Єва знову глянула на нього. Її погляд був сповнений здивування і цікавості:

——— Не знаю, про що ти кажеш! В нас такого немає! Є тільки коні!

Здавалося, що скакали вони цілу вічність. Хвилини тягнулися, як години. Вітер холодив обличчя. Земля під копитами коней здавалась нескінченною. Вони перетинали поля, де колосились пшеничні поля, і лісові масиви. Їхній шлях був довгим і складним, але ніхто не зупинявся. Всі рухались вперед, немов єдине ціле, аж поки попереду нарешті не зʼявилась якась садиба. 

Великі будівлі, обнесені високим парканом, здавалося, з’явилися з нізвідки. Загальними зусиллями кобилу Назара зупинили, і Назар відчував, як його тіло тремтіло від напруги. Його обережно зняли з коня, знову всунули в руки меча.

——— Може, я вас краще тут почекаю? — глянув на важкий меч круглими очима Назар.

——— Про що ти кажеш? — підійшов до нього здоровань в два метри заввишки. — Ти ж чоловік! От і бийся, як всі чоловіки!

Потім всі побігли вперед, з криками і бойовими вигуками. Тільки Назар залишився стояти, спостерігаючи за тим, як їхні постаті поступово зникали. Переконавшись, що всі пішли, він важко зітхнув і кинув меча на землю. Той з глухим дзвоном впав у траву.