12.1

- Співчуваю, Ліз, чесно. Не знаю, як ти тримаєшся. - вона похитує головою і з таким жалем поглядає на мене, що хочу знову заплакати.

Різко встаю з-за столу.

- Я пиво купила, будеш?  

- Давай.

Поки дістаю з холодильника банки та снеки, трохи заспокоююсь.

- Якщо хочеш, можу залишитись сьогодні в тебе. – пропонує Настя. - Тимур однаково щось термінове на компі дотискає. Там я деякі речі наше залишала в тебе, так?

- Еге ж, - погоджуюсь. - Щось є. Дійсно зможеш побути зі мною?

Вона закочує очі.

- Ти що? Звісно я зможу. Піжама моя в тебе, косметика теж є. Хо! Живемо!

Піднімає пиво.

Я злегка усміхаюсь. Її підтримка мені просто необхідна.

- Дякую. То що, на балкон?

Вона схоплюється з місця.

- Погнали.

І ми наввипередки біжимо, сміючись, як підлітки. В проході зіштовхуємося і я мало не лечу на підлогу.

- Гей, когось треба терміново відгодувати, бо скоро за вітром полетить, як те насіння з кульбаби. Пуф, і нема. – зауважує подруга.

- Нема кому, це по-перше, а по-друге – від нервів я взагалі скоро збожеволію.

- Я щось придумаю, - штовхає ця невгамовна мене ліктем під бік. – Обіцяю. Твоя швидка допомога скоро прилетить.

- Ага, жду-не діждусь. – хмикаю.

Ми облаштовуємося на балконі. При цьому Настя крутить головою до чогось принюхуючись.

- Що таке? – не розумію в чому справа.

- Що за запах? – кривить носом.

Принюхуюсь і собі. А-а-а, що вона унюхала! Поруч, на підвіконні, квітне повним ходом темно-рожева петунія. На рослинці більше квітів, мабуть, ніж зелені. Вся вона, як рожева куля. Моя красуня!

Протискаюсь до вазона і опускаючись над квітками вдихаю аромат.

- Пфе, якийсь дивний запах, - кривиться дівчина, - не правильний. Квіти повинні пахти солодко, а не як тухлі яйця.

- Що? Тухлі яйця? Моя петунія?  Настю я тебе зараз трісну.

- Е, ні-і-і, я сяду подалі. - тягне при цьому плетене крісло в протилежний бік. - З твоїми квітами. – бурчить всідаючись.

- Ой, не бурчи, як стара бабця, - кепкую. – Які ми ніжні.

- Яка є. Не можна її кудись далі посунути? - киває на квітку.

Стогну. – О-о-о-о, Настю, ти дістала. Куди ти пропонуєш мені її подіти, га?

- Ну, можливо, через балкон перекинути? – пропонує.

В мене злітають брови догори.

- Ну, це як варіант. Придумай сама куди.

Піднімаюсь і прихопивши вазона, заношу його до кімнати. Хай постоїть поки тут. Від гріха подалі. Не подобаються, бачите їй мої квіточки, мої красотульки. Примощую дбайливо та обережно вазончика, та повертаюся.

- Тобі треба терміново переїхати! - приголомшує мене тільки-но сідаю. – Тут занадто сумний вид з вікна.

- Довго думала?

- Ні.

- Я так і подумала. Моя квартира мені подобається і вид з вікна влаштовує.

- Ти просто звикла.

- О-о-о, Настю!

- А що? Переїзд відволіче тебе від проблем, поки облаштовуватимешся і забудеться.

- То що мені кожного разу шукати нове житло як виникнуть проблеми?

- Чому це кожного разу?! Лише цього. Твої родичі, як ті пташки, блін, не пам’ятаю, як називаються, що підкидають своїх пташенят до чужих гнізд, полишаючи.

- Пий пиво і не нагадуй.

- Я серйозно, подумай над моїми словами. Хоча б подумай, гаразд? А я сама знайду тобі нову квартирку.

- Не хочу.

- Бу, нудна. - вона відпиває нарешті пиво і бере горішки.

- Я тут звикла, - пояснюю. Це мій дім. Стільки років вже мешкаю. Як же його можна полишити?

- Легко.

Важко зітхаю.

- Мені отут цікаво дещо. – починає обережно. Декотрі так тісно і часто стикалися з Максиком і ще ні разу не сказали, що відчувають при цьому.

Я мало не давлюся горіхом.

- От тільки не бреши, що абсолютно нічого. Так не буває.

- Його жахливий характер і поведінка перекреслюють будь-які симпатії, - чесно відповідаю дівчині, і це справді так.

- Та облиш, це може виявитись просто ширмою. Знаєш, у чоловіків теж бувають невдалі відносини, і пунктики.

Сміюсь.

- Пунктик? У Максима Гордєєва? Та він сталевий, ні які  проблеми та невдачі його не беруть.

- Ні-ні-ні, - завзято заперечує. – Бувають і в таких, повір моєму досвіду.  - То що? Ти так і не відповіла, що відчуваєш до нього? Ну, окрім, негативу.