12

- Лізонько, хоч поїж, дитино, - впрошує Анна Олегівна, коли я поспіхом збираюсь назад до міста.

Перевдягаюсь в чистий одяг і збираю речі в рюкзак.

- Немає коли, Анно Олегівно, вже вдома повечеряю, скільки там тієї дороги. А от якщо не встигну, то буде біда, бо завтра на роботу.

- Хоч яблучко візьми, - втискає до рук чимале яблуко.

- Дякую. Обнімаю стареньку та прощаюся. Поспішаю, бо автобус от-от має вже приїхати, а до зупинки ще треба добігти. Яблуко ховаю до рюкзака і ще раз зиркнувши на годинник просто вилітаю на вулицю.

Навіть душ нормально не прийняла, злегка сполоснулася частково, і все. Через невисокий паркан мене помічає літня жінка, сусідка Анни Олегівни, киваю і їй на прощання. Гарна жінка, з нею поговорити те ще задоволення. Дуже розумна, начитана, і до кінчиків нігтів корінна містянка.

Але сьогодні на жаль немає часу. Прикро, звісно, та в інший раз на довше затримаюсь, можливо на всі вихідні.

На зупинці ще здалеку помічаю пару чоловік, малувато сьогодні пасажирів, хоча вже пізно, і всі інші поїхали раніше. Трохи напружуюсь, не люблю повертатись напівпорожнім заміським автобусом. Не комфортно мені, боязко якось. Тим паче вже пізня година. Та що вдієш, не вертати ж назад.

Не встигаю навіть огледітися на зупинці як чую шум. Як же я вчасно. Ще б трохи затрималась і все. Заходжу останньою до салону. Половина місць порожні, не радує. Всідаюсь біля вікна і полегшенно зітхаю, все таки втомилась сьогодні.

Прикриваю всього на мить очі і непомітно засинаю. Так солодко, але доводиться прокинутись бо в салоні лунають голосні розмови. Не одразу розумію в чому річ, сонна, млява, мружусь від світла і… Стоп. Ми що стоїмо?! Автобус дійсно стоїть, за вікном вже темно, ще й поряд з лісом, де в декілька разів темніше, купка людей обліпила передні сидіння поближче до водія і щось голосно вирішують. Встаю злегка похитуючись. Водій помічає мене, обводить поглядом

- О вже прокинулася. Приїхали ми вже.

- Що? Скрикую від переляку, невже зупинку проспала. Вмить де й сонливість пропадає.

- Як приїхали? Я ж наче ненадовго очі закрила виправдовуюсь.

- Обламався автобус, не доїхали ми. Доведеться чекати поки якийсь інший з маршруту звільниться, тоді й забере.

Здригаюсь плечима, від відкритих дверей тягне прохолодним вечірнім повітрям. Темно за дверима жах. Тільки блимають цигарки в чоловіків під автобусом.

- І довго? - чекати питаю

- Без двадцяти десять приїде з Ольшівки автобус, якщо пощастить, забере нас десь на початку одинадцятої. Ні, то доведеться чекати інших.

Стою розгублена посеред салону, на мене витріщаються жіночки що сидять  біля водія, аж незручно, повертаю і на автоматі виходжу в темряву

Трійка чоловіків курять в стороні і стиха розмовляють, стаю в протилежному боці і дістаю телефона. Ще тільки двадцять хвилин на десяту, от дідько. Ще до тієї десятої години чекати й чекати. Вирішую набрати подругу і хоч час трохи вбити і настрій трішки підняти. Та на мій подив абонент поза зоною досяжності.

Дивно. І неприємно. Особливо в моєму випадку, розмова мені б не завадила. Кручу в руках телефона і врешті ховаю. В салон поки повертатись не хочеться, мені так здається як тут стояти скоріше підмога приїде.

Та скоро таки доводиться зайти всередину, жінки лаються що через відкриті двері лізуть комарі, заходжу і всідаюся на старе місце. Я трохи змерзла. Короткі шорти не надто гріють ноги, добре хоч кросівки взула і толстовку прихопила. Та якщо чесно і від неї не дуже тепло.

Потираю плечі щоб трохи зігрітися і знову дістаю телефона. 35 хвилин. Та ну! Не може бути, час що зупинився?

Притупую взуттям об підлогу, ноги починають мерзнути. Тупо дивлюся на екран телефона, гортати соцмережі зовсім немає настрою. Згадую про яблуко, дістаю та починаю їсти.  

Решту часу до десятої таки через не хочу вбиваю в інтернеті. Автобус забрати нас так і не з’являється. Водій пояснює,що той теж не в надто гарному стані повернувся з рейсу і не їхати знову за місто вночі. Злякано дивлюсь на водія. Що ж робити? Ніч надворі, страшно. Водій пропонує чекати іншого, хоч пропозиція не вселяє надії.

Можна було б викликати таксі, та він закотить кругленьку суму, а я якраз витратила майже всі кошти і таксі їх просто з’їсть. Доведеться просто чекати допомоги. Відчуваю як сильно я хочу спати, як втомилася, і хоч трохи голод втамувала та все одно після роботи шлунок просить чогось суттєвішого. Як же я хочу в свою теплу квартиру, просто страх. А ще згадую свій повний холодильник з Наталиними смаколиками і зковтую слину.