7

Так виходить, що на тижні у нас всього три робочих дні, все через свята. Розслабились ми звичайно за стільки днів, аж занадто. Важко розхитатись, настроїтись на день та навіть снідати не хочеться, ледь змушую себе випити кави з малою канапкою. Знаю, що на голодний шлунок кави мені не можна. Після розставання з хлопцем та постійними нервами я зовсім схудла, а набрати ніяк не виходить. А кава надто притупляє почуття голоду, наче не горнятко кави випив, а повноцінно поїв. Знаю, та все одно іноді порушую. Так от, як сьогодні.

На роботі виходжу з ліфта на своєму третьому поверсі, коли бачу спину Потапа, він зникає в своєму кабінеті так швидко, я навіть не встигаю його окликнути.

Ну й нехай.  Повертаю в інший бік і одразу ж натикаюсь на Олю. Так склалось, що це та дівчина, яку Потап покинув і вона працює разом з нами, при чому на одному поверсі. Єхидна посмішка на її обличчі не передвіщає мені нічого доброго.

- Доброго ранку,- так солодко протягує слова, аж кривлюсь мимоволі. – Як спалося?

Розгублено дивлюсь на неї.

- Привіт. Як завжди. Відколи тебе цікавить мій сон?

-  Відтоді, як дехто відбиває чужих чоловіків.

Овва я зупиняюся поряд з нею.

- В мене новий чоловік? - дивуюся щиро. – Цікаво, тільки зараз від тебе дізналась, що в мене виявляється нові стосунки. І хто ж цей щасливчик? Ще вчора ввечері я засинала сама.

- Не прикидайся. - грубо кидає. – Все ти розумієш. Думала я не дізнаюсь, в одному офісі працюємо. Тут нічого не приховаєш.

- Олю, ти нормальна? - починаю злитися. – В мене і так не надто гарний настрій зранку і ще ти з своїми казками. Наснилось тобі, чи що?  Відсовую її легенько з дороги та прямую до кабінету.

Ненормальна. Правду, Потап казав, що його колишні зранку злі та страшні.

- Я все знаю. – кричить мені вслід.

- Йди до біса, - не витримую, посилаю дівчину та зникаю в кабінеті.

Отак розпочинається мій робочий тиждень. Весело, не нудно, а як заряджає на роботу, ух-х.

Працюю над новим проєктом, забувши про все, ознайомлююсь з рештою сторінок, які не встигла переглянути вдома, обдумую якби його краще відтворити, роблю для себе чернетку-замальовку і врешті презентацію на компі. Загалом виходить не погано, та все одно я хочу зробити краще. Не здам, поки не додам оте саме, щоб був ефект бомби. Трудоголік я, так.

На обід виходжу лишаючи легеньку кофтину в кабінеті, ранкової прохолоди вже як і не було, припікає так, наче середина літа. Хвалю подумки себе, що обрала легеньку блузку без рукавів. Вона гарно підкреслює мою фігуру, ледь просвічує, а головне я її взагалі не відчуваю на тілі. Те, що треба для кінця травня. Спідниця кольору хакі з льону теж приємно холодить, а босоніжки на низькій підошві грайливо огортають ступні.

Не встигаю дійти до ліфта, як мене знову вдруге вже за півдня зупиняє Оля.

- Чекай, - її голос вже більш дружелюбний та спокійний.

- Що знову? – повертаюсь до неї.

- Ти, правду, сказала вранці…ну того що не маєш нікого зараз.

В той момент мені хотілося просто розсміятися,ь так кумедно все виглядало, та дівчина так серйозно на мене дивилась, ну просто фініш та і все.

- Нащо мені брехати. - важко зітхаю і веду далі. - Вибач, але я ще від попередніх стосунків не відійшла, так що нових навіть в планах немає. І взагалі, наступного разу для початку уточнюй перед тим як налетіти на когось: плітки це чи щось схоже на правду.  До речі, кого я встигла за два дні відбити?

- Ну, я була впевнена…Вадим, він…

- О, Господи, - не витримую, - Олю йди обідати. Прошу. Твій Вадим, потрібен мені тільки в якості колеги по роботі, як і ти.

Правда змовчую про ті зустрічі, що відбулись на вихідних. Краще Олі про них не знати. Ой, краще не знати. Ця ревнивиця видере мені волосся як дізнається.

Спускаюсь на перший поверх, та виходжу надвір. Спека стоїть неймовірна. Переходжу на інший бік вулиці. Сьогодні хочу пообідати подалі від офісу.  Внизу, як спускатися до площі є гарна, затишна кав’ярня з терасою, де море зелені та квітів. От туди я й прямую.

По дорозі приймаю дзвінок від господині квартири, в якій мешкаю. Анна Олегівна, - жінка в літах, зараз мешкає за містом. Всі речі, меблі, посуд, навіть книги, вона перевезла туди, адже її «дача» - це повноцінний будинок, якщо не більше, покійний чоловік побудував.