Розділ 5. Ранок...

Ніколи ще так не раділа, відкриваючи двері свого орендованого житла. Втомлена, з подряпинами, та трохи приниженою гідністю. Лічити, не перелічити.

Рада, що врешті все добре і я вдома. Даю собі зарок більше не пити і з п’яною Настею не зв’язуватись, а ще….ще не ходити пізно вночі самій темними під’їздами. Урок, мабуть на все життя мені Максим задав.

На годиннику за п’ята ранку, приймаю душ, обдивляюсь всі свої «бойові рани», навіть дивуюсь, що їх так не багато, зважаючи на масштаб моїх пересувань по місту.

Кутаюсь в теплий халат, живіт голосно дає про себе знати. Ще б  пак, стільки калорій спалити!

Один стрес чого вартує! Тому перш ніж лягти, роблю канапку, а поки цим займаюсь мене  зморює в сон. Дожовую вже на ходу, йду аж похитуючись. Ставлю телефон на зарядку і вимикаю. Хай світ почекає, мені треба виспатись.

Ранок наступного дня, а саме понеділка, розпочинається для мене після дванадцятої дня. Ноги від вчорашньої біганини нестримно ниють, на тілі дають про себе знати подряпини, а ще болить голова. Вкидаю до кишені халата до сих пір не ввімкнений телефон і йду шукати пігулку від моїх страждань. По дорозі помічаю в коридорі сандалі, точніше сказати, те що від них лишилось. Глибокі часті подряпини зіпсували їх безповоротно, як ще ремінці витримали той шалений забіг, що був, сама дивуюся.

Знаходжу пігулку, ковтаю запиваючи холодною водичкою. Прикладаю склянку до лоба.

- Алкоголічка, - шепчу, - не інакше. Пити тобі Лізо не можна, однозначно.

В холодильнику вдосталь готової їжі, вибираю та дістаю декілька ємностей та ставлю розігріватись.

Вчора так вибилась з сил, що навіть не аналізувала, все що зі мною трапилось. Сьогодні ж на тверезу, світлу, а головне спокійну голову я розумію що втнула. А ще просто не усвідомлюю, як зможу побачитись з Матвієм, та й Вадим, чи не змінить ставлення до мене після того, що сталось.

Як я тільки могла?! Підставила хлопця під роздачу. Це можна вчинити тільки на п’яну голову. Сором мені, сором.

Картинки вчорашнього виникають перед очима, біганина в лісі, стрибання через чужий паркан…жах. Але вишенька на торті, - звісно моє повернення додому. Це коли Максим викрав мене.

Сьогодні це здається чимось не реалістичним.

Прикриваю очі рукою, навіть згадувати соромно. І як дорослому мужику така дурість могла в голову прийти? Хай би мені, чи Вадиму, але ж Максу! За словами Вадима у нього досить серйозний бізнес. Ну-ну, ховатися по під’їздах чекаючи на дівчину, а потім викрадати її, - це дуже по серйозному.

Цілий спектакль зіграв, це ж треба так зуміти і не проколотись граючи. І чи гра це взагалі була? Там в машині він так відверто розказував про свої плани. Звісно він дорослий, досвіду вистачає. 

А як витягав мене з машини?

Ой-йой-ой! Він же мало мене там не… навіть білизни торкався нахаба. Ну цієї нахабності в нього вище даху.

Добре, що ми ніяк не пересікатимемося.  Не знаю чи змогла б знаходитись поруч з ним. Він до бісиків гарний, так не буду сама себе обманювати, все в ньому ідеальне, крім його характеру та дурної поведінки.  Намагаюсь думати про щось інше, наприклад про подругу, що невідомо як перенесла поїздку додому і розбірки з братом, а вони точно були, я навіть не сумніваюся.

Дістаю телефон з кишені,  морально готуюсь і вмикаю. Кладу поруч на стіл, сама ж починаю їсти.

Одне за одним починають дзенькати повідомлення. А потім взагалі суцільна мелодія, так їх багато. Продовжую їсти, не зважаючи на звук. Вже берусь до кави, коли врешті лунає вхідний дзвінок.

- І хто там у нас першим прорвався, - ставлю чашку та підіймаю  телефона.

- Вадимчик, ага. Що ж, послухаю тебе друже.

- Доброго ранку, мала, - вітається досить привітно. – Виспалась?

- Доброго ранку. Та-а-к. Ти?

- Я? Не зовсім, дехто зранку розбудив.

- Не пощастило.

-Так. Як почуваєшся?

- Можна і краще, та й так добре.

- Я тут недалеко, тобі нічого не треба. Йод-зеленка-бинтик, я можу доставити. Пігулки від похмілля, - додає виділяючи.