Розділ 4. Початоок мого апокаліпсису!

Наші посиденьки з Настею закінчуються десь за другу ночі в найбільш відомому в місті нічному клубі. Ну, як закінчуються, плавно добігають кінця. Настя ледь язиком ворушить, ноги її не тримають, тому сидить на диванчику і меле казна-що. Не скажу, що далеко від неї відстала, та все ж я стою на своїх двох досить впевнено і можу зв’язно говорити, а ще намагаюсь викликати нам таксі.

Оглядаю майданчик внизу, повернувшись спиною до подруги, і вкотре чую в телефон відповідь, що вільних машин немає. Чортихаюсь і впівоберта споглядаю за дівчиною, все ж п’яна, як чіп. Вона мирно сидить на тому ж місці, спокійно відвертаюсь і гортаю список номерів на своєму простенькому смартфоні.

- Друга ночі, - мугикаю під носа гортаючи, - і кого б нам розбудити? Так, ні… цей ні… цей ні… ні, ні…о-о-о-у, - задоволено тягну, - Вадимчик, мій боржничок. Набираю хлопця нітрохи не турбуючись розбудити, заслужив.

На мій дзвінок, на диво швидко відповідають і я зраділо повідомляю, де знаходжусь, і що в найближчий час наші дві тушки треба забрати. Все складається добре і хлопець погоджується під’їхати.

Повертаюсь до диванчика, де сидить моя Настуня і кам’янію, моя дівчинка, п’яненька до не можливості, яка ледь ворочає язиком - завершує з кимось розмову. Всіма фібрами душі відчуваю щось недобре, а передчуття мене ніколи не підводять.

- Настю, ти комусь дзвонила, - одразу ж питаю повертаючись до неї.

- Умгу, д-з в-о-о-нила.

- Кому?

- Йому, - тиче свій телефон мені до рук. Беру важкенький смартфон,  на ньому навіть ще екран не погас і читаю ім’я останнього абонента - «Матвій».  Мить і я тверезію.

Матвій це її брат, старший за нас на 4 роки, брат, якого я, до речі, до бісиків боюся, так вже склалося.

Зковтую і тупо вдивляюся в екран, що нарешті гасне.

Як же я так прорахувалась? Треба було стояти  не спиною, тоді б бачила всі її рухи. А так, маю що маю.

Матвій буде тут хвилин за 20, бо п’яна сестра – раз, друга ночі - два, а ще його нова тачка на якій він ганяє, як шумахер колись, - це вже три. Поздоровляю Лізо.

 Набираю ще раз Вадима.

- Відбій, нас забере інша машина. - та у відповідь чую:

- Ми вже поруч, готуйся на вихід.

Замовкаю, слово «ми» трохи насторожує, та зараз не до цього: з ким їхати, і як викрутитись?

Відчуваю, наближається великий бум. Вимикаю телефон. Тупо дивлюсь на молодь на  танцмайданчику, розумію щось терміново треба придумати та мізки зараз просто сплять.

Повертаюсь до подружки і намагаюсь підняти. За хвилин сім Вадим повідомляє, що машина чекає нас під клубом. Я вже майже спустилась з Настею з другого поверху і до дверей лишається зовсім трохи. В голову нарешті приходить така-сяка ідея, дурна правда, але яка господиня (п’яна в цей момент, така й і ідея, далі ще буде). Намагаюсь пришвидшити Настю і махаю рукою Вадиму, що показується на вході.

- Привіт.

- Привіт. Швидко ти.

- Ага, до тебе, як на крилах. - він нахиляється обійняти Настю, щоб допомогти її довести і я помічаю Макса який виходить слід за товаришем. Його просто не можливо не помітити, навіть серед натовпу, серед десятків хлопців та чоловіків. Впевнений, сильний, дорослий чоловік, що знає чого хоче, по крайній мірі про це вказує його погляд. Темно сині брюки сидять на ньому просто ідеально, підкреслюючи міцні стегна та сідниці. Якось раніше не звертала уваги на них у чоловіків, а тут залипла, як школярка, обмацуючи поглядом. Відмічаю, до свого сорому, що хочу відчути їх під своїми долонями. Я п’яна не інакше. Бажання береться нізвідки і накриває несподіваною лавиною. І до кого? Добре, що Максим проходить повз нас в напрямку бару і лиш на мить ковзає по мені поглядом.

- А він що тут робить? - завмираю.

- Так ми разом приїхали, ну як разом, кожен на своїй.

-А-а-а, - далі мені байдуже, куди там направився Максим, зараз мене цікавить, як швидше дібратись машини і звалити поки не приїхав дечий братик.

Всаджую Настю. Вадим повідомляє Максу, що він вже на вулиці і сідає за кермо, а я лиш берусь за дверцята, як чую голосний оклик:

- Громова. - завмираю. Ой, трохи не встигла.  Матвій вже тут. Відкриваю двері, і дарма. За спиною чути тупіт від швидкого бігу, всього якісь секунди і двері перед моїм носом з грюкітом зачиняються.