Розділ 2. Ранок

Ранок починається незвично тихо, а я до такого не звикла. Відкриваю очі і намагаюсь зрозуміти, що саме не так. Обвожу кімнату поглядом.

За стіною підозріло тихо. Сусідський собака, що здох? Не може мені так поталанити. От не вірю.

Згадую, як ввечері  ця «чудова сусідська сімейка» умотала на дачу, і все одразу стає на свої місця, - у Каріни день народження сьогодні, шашлики смажитимуть.

Я теж давно шашликів не їла. Правда, у мене і дачі немає, проте є свіже м'ясо в холодильнику, якщо швидко замаринувати, потім в електродуховці на решітці  зготувати, то вже десь в обід смакуватиму.

М-м-м… Потягуюсь і за звичкою тягнусь за телефоном на тумбочку, але там пусто. Піднімаюсь на лікті повище, нема.

Що за фігня? Оглядаю тумбочку з усіх боків, може завалився. Телефону нема. Сідаю невдоволено. Не скажу, що особливо залипаю зранку в телефоні, але просто звичка потримати його в руці є. Намагаюсь згадати, як засинала…

- Блін, - раптом скрикую, бо в пам’яті виринає вся картина вчорашньої ночі. Вилітаю в коридор. Телефон лежить на краю полиці, як і залишила, але ж і взуття так і стоїть на тому ж місці. При чому не моє взуття.

Виходить вони ще сплять?! Топчусь на місці. В кімнату до двох дорослих чоловіків зранку не наважуюсь заглянути, тож розвертаюсь в напрямку своєї кімнати, але чую в спину:

- Доброго ранку, красуне!

От же ж, не встигла. Так і стою в своїх коротеньких шортиках та топі.

- Доброго, Потап, - розвертаюсь до нього і трохи тушуюсь. -Як спалось?

- Як в раю, навіть в себе так добре не спав.

-Так? - піднімаю брову, цікаво що в нього там за ліжко таке.

- Ага. Можу ще якось залишитись?

Мої очі в цей момент стають просто величезними.

- Що?

-Та гаразд, жартую, - сміється , - зрозумів вже, така красуня мені не світить.

Я не знаю, що відповісти.

- Проїхали. Можна я вмиюся? - питає

-Так. Так звісно, в принципі, я не буду протии, можеш душ прийняти, рушники там в шафці знайдеш.

- Дякую,  пощастить комусь з такою дівчиною. Мої екси зранку були злі і страшні. Лізко, може все таки спробуємо?

Я сміюсь заливчасто, від душі

- Потап приймай душ, а то випру.

- Ех, не дала навіть помріяти, а так хотілось.

- Переб’єшся, - я з усмішкою направляюся до кухні, забувши, що хотіла привести себе до ладу.

 Ставлю гейзер, індукційна плита вітає мене звуковим сигналом. Як завжди, виставляю температуру та підходжу до вікна. Відкриваю його повністю, і з задоволенням виглядаю на вулицю навалившись на підвіконня.  

Чудовий ранок, вже тільки тому що - вихідний день. Прохолодне свіже повітря  просто п’янить. Вдихаю глибоко та обвожу поглядом знайому картину нашого двору. Милуюся на яскраву весняну  зелень, провожу поглядом сусідів, що вантажать в багажник своєї машини ящички з розсадою.

- Гкхм гм, - чую за спиною, і ледь не вилітаю у вікно. Другий нічний гість стоїть в дверях, заспаний, з уже помітними синцями на обличчі. – Привіт, - вітається першим, голос у нього звичайно, красивий, от тільки ця зверхність.

- Привіт.

 В цей час гейзер шипить та булькає, кидаюсь його вимикати.

Повертаюсь до гостя, мовчу, бо в голові пусто. Що там хвилин п’ять тому Потап казав про посередність. Поряд з ним я відчуваю себе прищавою школяркою; підкачаний, доглянутий, старший, навіть пом’ятий вид зараз його нітрохи не псує. Красунчик. Залипаю дивлячись йому в очі, голубі такі світлі та бездонні, просто десь гублюся в їх глибині. Нічого такі в Потапенка друзі.

- Я так розумію, не один спав?

- Ні, не один, з Потапенком на пару.

- Потап? Він тут?

Бачу водночас і здивування, і полегшення, він намагається згадати.

-А де він? –уточнює.

-В душі, - прямо кажу і розвертаюсь до плити.

- Вибач, як тебе звуть?

- Ліза, - кажу не розвертаючись. До мене доходить за кого він мене прийняв, і я трохи серджусь.

- Максим

-Ага, - повертаюсь до нього лиш на секунду. - Потап вночі сказав.

-Блін, - він тре шию. - Якщо чесно, не пам’ятаю як тут опинився, я нічого такого…

- Ні, -відрізаю коротко.

Видихає. Чую як в ванній відчиняються двері і тепер з  полегшенням вже видихаю я.

- Потапе, ми тут, - вигукую і  бачу як морщиться лице нового знайомого.

-Вибач, не подумала.- перепрошую.

 Він повільно розвертається та зникає.

Чую як в коридорі вони вітаються та жваво перемовляються. Господи, серце калатає як навіжене. Щоб зайняти руки заглядаю до холодильника. Омлета хоч намутити чи що? Хоча зараз мені і кави б вистачило.