Розділ 1. Непрохані гості

Десь здалеку долинає дзвінок, але крізь сон зовсім не відразу розумію, який саме: телефонний, дверний чи, можливо, якийсь  інший...

Дз-з-з...дз-дз… Нав'язливий звук уперто проникає в мою свідомість, грубо вириваючи з солодких сновидінь. Поступово починаю приходити до тями, хоча було так затишно і спокійно там, уві сні. Особливо в цьому допомагає раптовий гучний грюкіт у двері.

Сон як рукою знімає. Перекидаю в темряві щось на тумбі, раз-другий, поки вмикаю світильника.

Господи! Зараз третя ночі! Удари повторюються, змушуючи мене підірватися з ліжка. Похитуючись, намагаюсь якомога тихіше підійти до дверей. О такій порі явно, не сусіди по хліб-сіль прийшли.

Заглядаю з острахом у вічко. Потапенко?! Не можу повірити своїм очам і знову хочу подивитись чи не помилилась часом. Якраз у цей момент двері здригаються від чергового гучного удару, і я ледь стримуюсь, щоб не скрикнути.  А що вже казати про бідолашне моє серце?! Воно калатає на шалених швидкостях.

-Дідько! - голосно викрикую. - Потап! Якого ти…

-Відкривай! -рявкають з того боку. –Лізо, скільки можна.

Хочу натовкти пику цьому нічному гуляці, коли відкрию двері, та одразу  ж забуваю про свій намір. На килимку, притулившись спиною до ніг Потапа, напівлежить якийсь чоловік, і все то нічого, але весь він м’ятий-перем’ятий  та ще й явно побитий.

- Якого дідька! - відмираю врешті, та репетую доволі голосно, як для такого часу, мій крик лунає ехом по під’їзду.

- Тихіше, блін,- шипить Потап, а його горе-товариш насилу розплющує очі і дивиться на мене байдуже, явно не розуміючи, що діється навкруги. Оце відчинила двері.

- Допоможи мені його підняти, - просить, - бо, чесно кажучи, я вже зовсім вхенькався.

- Куди підняти?- киваю в бік своєї квартири. - Сюди?

- Лізо, не тупи, швидше, бо відчуваю твої сусіди скоро поліцію викличуть, якщо вже не викликали.

Я топчусь на місці.

- Ліз…ще закрий двері перед носом,- ображено видає хлопець.

- Хто він взагалі такий: наркоман, п’яничка чи якийсь бандюк? Кого ти хочеш затягти до мене додому.

-Та нормальний він, перебрав хлопець, горе у нього. Ну, а потім стрес бійкою зняв.

-Таксі не пробував викликати?

- Чим? – імітує телефон пальцями на своїй долоні. – Цим? Про нього взагалі мовчу, в якому районі телефон посіяв хтозна, а мій по ходу десь вилетів по дорозі, як цього бовдура тягнув. Потім п’ятами накивали, поки ще цілі відносно були. Це він вже потім по дорозі вирубився, - пояснює хлопець, - градуси звалили, - і киває на сплячого, - і як на зло жодного таксі по дорозі як треба.

- Хочеш, щоб він в мене бійку влаштував як прокинеться?

- Лізо, - вже благає Потап. - Пусти. Навіть, якщо ти викличеш таксі, в мене немає сили тягнути його на свій четвертий без ліфта, і так бік болить, - кривиться при цьому. - Ми і на підлозі поспимо, він не буйний, - додає, - та й спати буде точно до ранку. Я за ним пригляну, ти спокійно зможеш лягти.

-Боже, Боже, - стогну і відкриваю ширше двері. Я про це точно пошкодую.

- Приглянеш за ним сам, якщо що, викину обох, втямив?

- Ти - золото. Тільки допоможи трохи.

Стогну, але нічого не лишається як помогти.

Затягуємо чоловіка в коридор моєї двокімнатної квартири. Наказую стягнути з нього взуття, та й самого Потапа прошу роззутися.

За цими діями хлопець важко видихає та плюхається під стіну, витягнувши при цьому ноги на весь коридор.

- Гей, ти що тут спати надумав?

Ледь відкриває очі.

–О-о-о…  - стогне, - зараз встану, дай хоч трохи подих перевести.

- Хто він такий? – киваю на незнайомця.

- Та друг мій, - ледь ворушить губами. Таке відчуття, ніби з останніх сил. - Ну й день видався, ну його в …

-Ну-ну, - попереджаю хлопця, - в себе вдома будеш матюкатись.

-Та вибач, Лізко, день реально відстій. Ще й телефон із-за Макса провтикав. Чуєш, а у тебе в вітальні на підлозі є якийсь килим?

- В мене диван є.  Великий.

- О-о-о, я тебе просто обожнюю, знаєш?

-Знаю, приперся о третій ночі. Більше знайомих не було? Хлопців якихось, наприклад.

- Ти найближче була, вибач, а хлопці…короче далеко вони. І телефон…ну я вже казав.

Я присідаю поряд.

- Може йому лікар потрібен?

- Повір, нічого там у нього страшного, трохи фейс підпортили та під дих раз прилетіло, решта дрібниці, переживе.

- Добре, - киваю, - я за аптечкою.

-Ліз, - кличе він, - можна мені води. Дуже пересохло в горлі.

Киваю.

- Зараз принесу.

Витираю лице незнайомцю вологим рушником, спочатку треба бруд змити, а потім вже обробити. Він спить, як той ведмідь, навіть не поворухнувся.