23. Зроблю - все!

Підкріпившись батончиком, Ія стає значно веселішою.  І вже ладна іти або й навіть на гору дертись. Але тільки до моменту, коли вона стає на хвору ногу. Гримаса болю на обличчі відразу говорить про те, що справи наші не дуже. 

– Спирайся на мене – підставляю їй своє плече. Ія вмить погоджується і  повисає на мені, боячись на ногу ступити. Але мені неймовірно приємно, що вона не гарчить і не сипле колючками. 

Так ми робимо кілька кроків, але такими темпами, як ми рухаємось, нас тут швидше робітники знайдуть, ніж ми самі виберемось. Та ще й Ельзочці не подобається, все крутиться і намагається з Іїної курточки вилізти. Врешті-решт Ії це набридає, і вона випускає її на землю, суворо наказуючи “поряд”, тільки от я дивлюся, Ельзочці глибоко начхати на те “поряд!”, і вона радісно стрибає навколо нас. 

Так далі бредемо вже втрьох, а ліхатрики все слабкіше борються з темрявою. 

– Іє! – зупиняюсь і притримую її. – Нам треба економити заряд! Вимкни свій ліхтарик, будемо користуватись поки моїм. 

Ія слухається, та з одним ліхтарем замість двох, тут стає ще темніше і моторошніше. Хоча, з урахуванням, що найстрашніше, що могло мене тут чекати, зараз повисло на моїх плечах, мені взагалі боятися сором. 

Ще один виток коридору-тунелю. А я так надіявся, що за ним – буде хоч щось!

Та ще й Ельзочка помчала далеко вперед і на Іїні крики не реагує. Даремно я почав їй симпатизувати – вона вперта, нахабна і егоїстична!

Та за кожним вчинком йде розплата. І я майже не дивуюсь, коли чую спочатку якесь шурхотіння, а потім скавучання і плюскіт. 

– Ельзочка! – вигукує Ія і кидається вперед, вже майже тягнучи мене. Й про ногу свою хвору, мабуть, забула! 

Як тільки повертаємо за наступний виток коридору, бачимо величезну яму внизу. Та навіть яма не страшна, як те, що в ній. Там, певно, джерело підземне, і від нього гарненький і, мабуть, глибоченький струмочок-рівчачок. А в ньому внизу і плюскотить Ельзочка, відсвічуючи світловидбивачем на жилеті.

– От чорт! Ви змовились, чи що? – відверто злюсь я. 

– Вікторе, будь ласка, допоможи їй! – повертається до мене Ія. В очах таке благання, що й мертвого розжалобила б. 

– Іє, я б радий, та не знаю… – намагаюсь пояснити, що тут все дуже непросто. Не зізнаватись же, що від думки спуститись по майже вертикальному обриву вниз - мені недобре стає. 

– Я все зроблю! Що побажаєш! – на очах Ії сльози. 

– Ну ні, я, звісно, не подарунок, але вважати, що я туди полізу “за щось” – то занадто. – Кажу, але Ія, здається, розуміє мене по своєму. Типу ставки малі, тож вона їх збільшує.

– Якщо врятуєш Ельзочку – я тобі розповім, що сталося тоді, на бенкеті…