22. В пастці

Всі мої спроби підняти Ію на ноги завершуються її стогоном та поверненням до точки відліку. Врешті, я підставляю свою сумку, щоб вона на неї сіла. Принаймні сидіти зручніше і не холодно. 

Мені її шкода, і себе трохи шкода, тож намагаюсь розважити, як можу. 

– Ти читала “Пригоди Тома Сойєра”? – питаю. 

– Ні, я надто неосвідчена для такої літератури! – фиркає Ія, – Звісно, читала! 

– Пам'ятаєш, як Том і Беккі потрапили до печери? 

– До чого ти хилиш? 

– Просто гарна книга. І вчить, що треба робити в таких випадках. 

– І що ж? – повертає своє личко до мене Ія. В світлі ліхтарика вона ще гарніша, але й більш беззахистніша… Хочеться обійняти її і тримати біля себе.

– Ну… – задумавшись про неї, збиваюсь з думки про Тома, – економити свічки, наприклад. 

– Але в нас немає свічок!

– Ну тоді економити їх буде складніше, – бовкаю не відриваючи очей від неї. 

– Ти дурень! – сердито відвертається Ія. 

– Як мило. Особливо тут і зараз. Може б, хоч в таких умовах сховала свої голки? 

– З таким як ти, ховати їх небезпечно! 

– Ну звісно! Звісно, я монстр і зараз з'їм тебе, а потім на десерт і Ельзочку! – поривчасто встаю і боляче стукаюсь об виступ на стіні. Це мене роздратовує остаточно, хоча й так, здавалося б, куди вже більше. – Знаєш, Іє, якби не твоя впертість, ми б тут не опинились! 

– Якби ти мені не вказував, то… – задумується, певно шукаючи аргументи. Але мене вже несе. 

– Не знаю на скільки ми тут. Незнаю, коли робітники прибудуть на будівництво і додумаються нас пошукати. Можем, ми тут взагалі від голоду помремо, але я щиро дивуюсь зі знаєш чого? – мовчить, то ж я продовжую, бо інакше зараз вибухну, – В мене скоро буде істерика не від цієї дірки в землі, а від тебе! Це ж як треба винести мізки, щоб страшно не вмерти від голоду, а вмерти поряд з тобою! – ой, здається, понесло мене серйозніше, ніж думаю. 

– Пішов ти! – сердито кидає Ія і в промінчику налобного ліхтарика бачу сердиті сльозинки образи на очах. 

– Пішов би, якби було куди… – вже випустивши пару, спокійно констатую. 

– Туди, звідки ми впали… Там же можна назад піднятись і викликати допомогу. Я зі своєю ногою сама точно не виберусь. 

– Що ж, це слушна думка. Може й справді. А тобі самій не страшно буде тут? – отакий я, щойно ладен був її придушити, а тепер от жалію…

– Я не сама, я з Ельзочкою. 

– Ну так собі підтримка, але краще ніж нічого, – кажу. – гаразд, Іє, я спробую вибратись нагору й викликати допомогу. 

– Іди! – відвертається, щоб я виразу її обличчя не бачив. 

Іду…

Роблю крок, ще крок, ліхтарик вириває з темряви заскорузлу землю на стінах. 

– Вікторе! – голос Ії лунає несподівано,як постріл. Це вдруге вона назвала мене по імені, перший раз був тоді, коли ми, пятнадцятилітні, поцілували одне одного…

– Що? – повертаюсь, прикриваючи ліхтарик рукою, щоб її не засліпити. 

– Не йди! – говорить голосом, що якось дивно бринить, – Мені страшно…

Слухняно повертаюсь до Ії. Хоча в душі все кипить. 

– Іє, як ти думаєш, якщо буду тут з тобою, я можу одночасно покликати на допомогу? 

– Не задавай дурних питань! Так, не можеш, але мені… мені страшно… – вона говорить це так жалібно і беззахистно, що враз ховаються кудись її колючки. І вона стає просто маленькою дівчинкою, яку хочеться пригорнути, захистити. 

І тому я роблю те, що вимагає моє серце. Сідаю поруч просто на землю і міцно обіймаю її. Так, це небезпечно, але Ія не пручається, тільки обережно просуває поміж мною і собою руку, відсторонюючи мене від її “кенгурятника” з Ельзочкою. 

Так і сидимо, не рухаючись, не дихаючи… Враз ставши отими підлітками, що вперше закохались і просто розгубились від незнаних раніше почуттів. Ми – чисті, наївні, і ще не знаємо, що наші почуття розіб’ють нам серце…

– Мені не настільки… страшно… – зовсім без злоби каже Ія і повертає нас в нашу не таку яскраву, як десять років тому, реальність. 

Я теж розумію, що пора б її відпустити. Он і Ельзочка на волю вишкрябується, ще мені щось відгризе. 

– Гаразд. Якщо я нікуди не йду, то ми будемо йти вдвох! – кажу.

– Але я… вгору… не зможу. – винувато опускає очі Ія. 

– Вгору й не треба. Десь в цього коридору має бути вихід, а може й не один. Це просто ще одна гілка штольні. 

– Думаєш? – боже, невже треба було впасти в цю діру, щоб Ія стала тією милою дівчинкою, а не лютою відьмою, ладною мене зі світу зжити? 

– Так! Але спершу ми підкріпимось, перев"яжемо твою ногу еластичним бинтом, а потім вже спробуємо йти. 

– Жартуєш? Підкріплюватись будемо сіллю? – в очах Ії недовіра. 

– Обережно. Зараз я все тобі покажу. – відкриваю бокову кишеню сумки та дістаю батончики і воду. А бинт тут теж є, бо це – моя спортивна сумка зі спортзалу. Там, як пошукати, можна навіть обезболююче знайти, бо розтяжки та травми були моїми частими гостями на тренуванні.