21. Жива!

Сумка боляче стукає по спині, але зараз вона дуже корисна, бо ж допомогає якомога повільніше й безболісніше сповзати вниз. Налобний ліхтарик освітлює землю просто перед обличчям, вона виглядає страшно, з якимись жучками та корінцями. Здається, я заснув та випадково опинився у власному дитячому кошмарі. Але шляху назад без Ії немає. Я мушу допомогти їй!

Хоч, покликати на допомогу було б набагато логічніше, та щось в мені з її коротким крикром та падінням наче обірвалось. Якщо щось сталося… я не прощу собі. Чорт, треба було відразу поводитись по-дорослому, а не як діти! Це місце зовсім вже не дитяче!

Боже, де ж дно в цієї клятої прірви! Мов старий жук-рогач на спині, я зїжджаю вниз, здається, вже цілу вічність! Коли зупиняюсь на більш-менш пологому відрізку, кличу Ію, та у відповідь тиша. Чомусь я вже впевнений, що це не Ія відмовчується, а з нею біда…

На один із моїх вигуків жалібно скавчить Ельзочка. Ну слава богу, вона жива, і хоч по звуку їх обох відшукати можна! Коли я вже ладен впасти в прірву і зневіри, і буквально, десь внизу бачу в промені ліхтарика зелень Іїної курточки.

Мушу визнати, вона мене дико дратувала, та зараз, як ніколи, доречна, бо здалеку помітна. Мить – і під ногами більш менш тверда земля! Здається, це ще один коридор, чи його гілка.

І Ія… лежить на землі, темне волосся розсипалось навколо кислотного капюшону.

– Іє! – кидаюсь до неї і ледь не стогну, побачивши, що там де її голова – велика соляна брила. Об неї вона вдарилась! Молячись всім богам, обережно торкаюсь до її шиї, щукаючи пульс. І в цю мить її гострі кігтики ледь торкаючись, проводять по моїй руці. Жива!

***

Ія відкриває очі і розфокусовано дивиться на мене. А я, згадуючи поверхневі свої знання з правил першої допомоги, зазираю в ті бездонні темні очі, щоб роздивитись, чи однакові в неї зіниці.

Хоча, нащо воно мені, я не знаю, неоднакові свідчили б про серйозну травму й крововилив, здається, але що я робитиму з цією інформацією тут? Нейрохірурга чи травматолога серед куп солі й землі швиденько відшукаю?

Та, доки дивлюсь, доти й не можу зрозуміти, бо щось наче прошиває мене наскрізь. Вона така слабка, така беззахисна, що мені просто боляче за неї. Мов, дійсно, фіалка серед купи каміння, яке от-от може знищити її.

– Іє, ти пам'ятаєш, як тебе звати? – голосом, що зривається, намагаюсь довести до кінця нікому не потрібну діагностику її стану зараз.

– Ти щойно по імені до мене звернувся, дурню! – слабко шепоче. О, трішки отрути для мене лишилось, це гарний знак!

– Тоді прізвище своє назви. – не здаюся.

– Ланова… – шепоче і я вже ладен опустити руки з думкою “Все пропало, в неї серйозна травма!”, як вона додає, – Якщо колись буде Ланова, то радше я тут помру!

– Не буде, не переживай! Я з'їм паспорт і відгризу праву руку в РАГСІ, чи ЦНАПі, аби цього не допустити. Але то потім. Підвестись можеш? Нарешті з її кенгурятника показує голову Ельзочка! Судячи з того, як сердито вона дивиться на мене, з нею все добре. Хіба злякалась дуже. Обережно допомагаю Ії сісти, під її сердите “Я сама!”.

Наче хребет цілий, раз сідає, але ногу якось неприродно тримає. А як тільки я до ноги торкаюсь, шипить наче люта кішка дика.

– Боляче? – питаю.

– Таак! – видушує з себе, навмисно намагаючись приховати і біль, і сльози, що виступили на великих очиськах.

От дивна вона! Багато знайомих дівчат робили трагедію зі зламаного нігтя, а тут може все серйозно, а вона думає, яке враження на мене справить, якщо покаже, що їй страшно і боляче! Ногу вона таки випрямляє, але по її виразу обличчя вже ясно, що там проблема.

– Можна, я гляну, що там? – питаю.

– Дівчачих ніг не бачив, чи що?

– В тебе травма. Можливо, зафіксувати ногу треба. – стомлено пояснюю.

– Сама гляну! – Ія сердито задирає штанину вузьких джинсів і шипить від болю. – Біс з тобою, дививсь вже! – здається.

Я беру її тонку щиколотку вище кросівка і дуже обережно піднімаю холошу. Чорт, не могла ширші джинси одягти? – про себе думаю.

Як тільки рука торкається її ніжної шкіри та перед очима постає оголена ніжка – всі слова і знання алгоритмів першої допомоги вивітрюються з голови. В горлі пересихає, а серце відбиває барабанний ритм.

– Довго ще витріщатимешся? – не витримує Ія. – Холодно!

– Я дивлюсь… Тут… вивих, чи забій. Сподіваюсь, не перелом… – знічено белькочу під суворими поглядами Ії і Ельзочки.

– І що робити? – якось вже зовсім без отрути в голосі питає мене Ія…