20. Між нами прірва

Перше, що я відмічаю, приїхавши до пансіонату, що тут практично зовсім не ловить мобільна мережа. Відразу ж фіксую собі, що це нікуди не годиться, і треба б сюди якийсь гарний інтернет провести. Хоча б він слугуватиме зв'язком, а інакше через таку дрібницю купу гарних клієнтів втратити можемо.

Хоча, може для когось це й плюс. Як для мене зараз. Бо “люблячий татусь”, що мов з-під землі виріс, діставав мене дзвінками та повідомленнями всю дорогу. Довелось телефон вимкнути, а коли увімкнув, мусив читати цілу епопею.

“Синку, це дуже важливо!”

“Будь ласка, візьми трубку!”

“Тобі не можна з Величко!”

“Скажи де ти, я приїду й все поясню”.

Та що ж за дитсадок? Вибісив не гірше Ії, хоча вона просто профі в цій справі. І от тепер я сиджу та тупо змахую його повідомлення, навіть вже не дивлячись на них. Останнє, правда, кидається в очі.

“Це не телефонна розмова, синку, але якщо протягом двох днів, доки я тут, ми не зможемо поговорити, я тобі все відправлю повідомленням”. 

А відразу так не можна? Що за цирк взагалі? Нехай радіє, що я матері про його приїзд не сказав, а інакше вона б його на порох стерла!

***

Пансіонат трохи напружує своєю пусткою. Мати Ії принципово зупинила всі роботи на кілька днів, типу, щоб нам не заважали. Взагалі фінансово цей, прости боже шлюб, вигідніший нашій родині, однак саме родина Ії прагне зробити все, аби він таки відбувся. Незнаю, чи можна така казати про шлюб, але… Те, на що вони розраховують – то якийсь фарс, а не шлюб. Тому, мабуть, можна.

Нарешті з-за дерев виринає позашляховик Ії. Ну молодець, добре, хоч тільки на годину спізнилась, а могла ж і на добу!

– Ура, ти майже вчасно! Ще пару хвилин – і я б додому поїхав! – кричу їй, щоб перекричати гарчання 5-літрового двигуна її монстра.

– Іди до біса! – фиркає Ія, і пролетівши мимо мого універсальчика, та ледь не знісши його дзеркало (хоча місця для маневру тут ще на три такі позашляховики вистачить), вона паркується просто біля входу в пансіонат.

– За скільки брала водійське посвідчення? – виходжу з машини та не можу стриматись від колючки в її бік.

– Ти скільки не заробляєш! – не ображається вона та дістає Ельзочку з переднього сидіння.

Ну круто, хоч якась жива душа крім нас тут буде. Може, пожаліє таки собаку й не буде на її очах мене вбивати? Ельзочка швидко пакується в спеціальний “кенгурятник” на кислотно-зеленій курточці Ії і я за дівчатами йду до дверей та чекаю, доки Ія їх відімкне.

Всередині кожен звук глухо відбивається від пустих стін. А поєднання запахів запустеніння, цвілі та свіжої фарби створює дисонанс. Родина Величко вже давно розпочала ремонт тут. Але, доки не було проекту, робила тільки основне, так звану підтримуючу терапію, щоб будівля не завалилась. Тож маємо якісно оброблені за євро-стандартами стіни, але закинуті, ще навіть з рештками старих меблів, кімнати.

– Треба почати зі штольні! – безкомпромісно заявляє Ія, і не чекаючи моєї згоди, чи незгоди, направляється вузьким коридором в ліве крило пансіонату. З нього є вихід до штольні. Колись, цей пансіонат був житлом і типу санаторієм для робітників.

Мовчки йду за зеленою курточкою. А що робити? Двері чорного виходу Ія відкриває теж сама. Кілька десятків метрів по лісі – і ми біля входу в штольню, яка має стати косметичним, оздоровчим і просто релакс-салоном скоро.

Чесно кажучи, мені тут вже не подобається, але я знову мовчки прямую за Ією, щоправда, тільки зараз зрозумівши, що навіщось таскаю за собою сумку з одягом, батончиками та водою. Ну не повертатись же до машини? Тож так і несу її далі. – Коридор порівняно безпечний. – пояснює мені Ія. – головне нікуди не звертати.

– Відкрила Америку! – пирхаю я.

Ія, мабуть так і вважає мене легковажним телепненм, і не знає, що я встиг вже поговорити з головним прорабом цього проекту, який штольню знає, як свої п'ять пальців. – Направо можна. Наліво не повертай! – спокійно пояснюю.

Спочатку коридор виглядає, як звичайний собі прохід. Навколо стіни, одна з яких в відблисках ліхтарика сліпить очі. Сіль… Інша – просто земляна, чорна. Але вона якась звичніша для такого місця.

– Швидко оглянемо все і до пансіонату! – каже Ія, не обертаючись. Що це, пані Залізне Серце боїться?

Кроки лунко звучать, ми проходимо один поворот другий. Я вже й не особливо розумію, що тут оглядати, але Ія вперто йде вперед і навіть не зупиняється на відрізку коридору, який ділиться на дві частинки, що зміяться направо й наліво.

– Іє, наліво не повертай! – вчасно помітивши, куди саме вона збирається йти, вигукую. – Може, хоч п'ять хвилин ти не будеш вказувати, що мені роби… – Ія не договорює. Я тільки чую шурхотіння грунту і, мабуть солі та втрачаю з поля зору зелень її курточки. Кидаюсь вперед, застигнувши просто перед величезним проваллям, дна якого не бачу. І Ії теж не бачу, тільки десь глухо скавчить Ельзочка.

– Іє! – кричу, зриваючи голос, та мені , наче знущаюсись, відповідає тільки луна.

Чорт! Чорт, Чорт!

Розгублено схиляюсь обхопивши свої коліна руками. Що робити? Думка викликати швидку й рятувальників, враз відкидається, після згадки, що мережі тут нема. Що, якщо поки я шукатиму допомогу, вона взагалі там загине? Згадуючи всі знайомі й незнайомі мені лайливі слова на всіх мовах, я сідаю на край провалля…