19. Добрий день, синку!

Віктор 

В мене враження, наче я збираюсь на безлюдний острів, або тест на виживання складати. Хоч їдемо ми максимум на день, та я пакую навіть аптечку (хоча чому навіть, з Ією дійсно треба аптечку брати, бинти там, кровоспинне, проти отруєнь щось), пакет солодких калорійних батончиків, воду, маленьку пляшку улюбленого рому (про всяк випадок, може треба буде стрес зняти). У велику дорожну сумку кидаю змінний комплект одягу й білизни. 

На дні шухлядки бачу кілька пачок презервативів. О ні, це мені точно не знадобиться. Хіба в якості джгута, коли Ія якусь з частин тіла мені відгризе. Коли все майже зібрано, кладу свій планшет та зарядки. Хтозна наскільки там застрягнемо, пригодиться. 

Хоча, ловлю себе на думці, що оці мої збори – то спроба відволіктись від головного. Так, треба працювати і розвивати Іїн проект, однак, час іде, і такими темпами ми точно скоро до весілля дійдемо. А спроба задобрити Ію та вдати, що все добре – то як в дірявому човні дірки квіточками прикрасити. Рано чи пізно вода так хлюпне, що за мить затопить. 

Але що я можу зробити? Поговорити в нас не виходить, іскрить від обох, як від оголених проводів. На Юру теж надії нема, в нього наче дах з Ладою-Лідою знесло, тільки про неї й говорить, а до того, що мав дізнатись, навіть на крок не наблизився. 

Остання надія – там, в пансіонаті, про все поговорити, розібратись. Будемо вже наодинці, час знайдеться. 

Якби ж я тоді знав, скільки часу в нас буде! 

***
Коли все майже зібрано, відволікаюсь на телефон. Знов був на беззвучці, і тепер там кілька пропущених з невідомого номера. В мене звичка, завжди дізнаватись, хто й навіщо мені дзвонить. Тож перенабираю. 

– Добрий день, синку! – каже до болю знайомий голос. До болю, до речі, буквально, бо ж цей голос скільки всього підіймає, скільки спогадів і почуттів за собою несе! І смуток, і образа, і злість!

– Добрий… – ледь видушую з себе. 

– Впізнав? 

– Жартуєш? Звісно!

– Я тут в місті проїздом… Буду ще кілька днів. Нам би зустрітись, поговорити. 

– Про те як ти зник на майже десять років? 

– Не тільки. Вікторе, я знаю, що ти злишся, тільки… нам справді поговорити треба. Я бачив новини про весілля… Не можна вам… весілля… Не можна тобі з Величко одружуватись! 

Офігіти! Це ж треба, які новини! Татко об"явився і хоче мені умови продиктувати? Як сам раніш, про Величків щодня по сто разів згадував. Як вони розумні, талановиті, з чуттям і професіоналізмом! А тут, бачиш, не можна. 

– А знаєш що, татку? Ти де був ці роки?

– Я… зайнятий був, і…

– От і я зайнятий! Уявляєш? Набери мене років через десять, може з'явиться для тебе віконечко! 

Вимикаю телефон і кидаю на стіл. Як не вчасно! Я тільки всю енергію в кулак зібрав, щоб їхати, і тут тобі на!