17. Сюрприз!

Як тільки Юра мчить кудись у своїх справах, я їду в свій офіс. Незважаючи на те, що я типу золотий хлопчик і все в мене є завдяки родинному бізнесу, працювати мені доводиться ледь не з 17-ти років. Спочатку мені довіряли дрібні справи, та потроху вивели й на більш серйозні. Завдяки цьому в мене в 23 роки вже був власний клуб в місті, який згодом перекваліфікувався на бізнес-центр. А на збережені кошти я все ж відкрив маленький паб вже за містом. І не відразу сказав рідним, з яких мене підтримав вже традиційно тільки вітчим, а мама й бабуся ледь живцем не зїли. Ну і що? Витримав неоголошену холодну війну, і от паб – моє місце сили, відпочинку і страхування на випадок, коли рідня вирішить, що досить мене підтримувати і пора мені на свій хліб іти. 

Крім місця сили – це й місце “боже, скільки роботи!”, тож тут в мене і невеликий кабінет в стилі самого пабу. Замовлення й закриття “пробілів” в запасах, вибір “Гостей п'ятниці” – якогось більш-менш мені по кишені гурту, реклама та інші організаційні питання – все це добряче заспокоює нерви і допомогає якийсь час не думати про Ію і те, що нам скоро їхати разом в той безлюдний пансіонат. 

Але мене не це лякає. Я вже боюсь своєї реакції на дівчину. Купа стосунків і дівчат після неї, але ні одна з них навіть приблизно не дала відчути того спектру від першого поцілунку. Я не просто так кинувся цілувати Ію. Хотів перевірити, раптом то дійсно тільки перший мав такий вибуховий ефект, а всі інші вже не матимуть. 

І справді, якщо перший був вибухом якогось боєприпасу, то другий вчора – став схожим на вибух цілого складу таких! От же чорт, то точно не перший, то чого ж так дах знесло?
Може, Юра правий і мені треба задуматись про спорт не лише у залі, а й у власній спальні? 

Ні, дурня все це! – кажу сам собі, відправляючи замовлення на стейки та алкоголь. – Я не те що типу однолюб-мораліст чи “до весілля ні-ні”, але мені потрібні якісь емоції в стосунках. А секс заради сексу – то пройдений етап юності, що нічого крім розчарування не приніс. 

Телефон на столі нагадує про себе зловісним сичанням. То я на Ію такий рінгтон поставив. А що, підходить же!

– На зв’язку! – кажу навмисне байдужим тоном. Наче не про неї щойно скільки думав! 

– Де тебе знайти? 

– Ти вже підібрала кілера? 

– Мм, це гарна думка, але коли я остаточно вирішу, то таку насолоду не віддам нікому. Сама тебе вб'ю! – холодно відповідає. Так холодно, що навіть перегрітий зарядним пристроєм телефон холоне. 

– Радий це чути. Справжня жінка делегує тільки неважливі справи. 

– Звісно. Не всі ж лоботряси, що чекають манну небесну з неба. 

– Даремно ти так. Ти ж мене не знаєш. – вдаю ображеного, хоча кого я обманюю, останнім часом її випади мене вже не дратують, а смішать і тішать. Тішать тому, що був би я їй байдужий – не було б такого спектру емоцій з її боку. 

– Того, що я знаю – вже достатньо! То що, відповідь мені чекати, чи ти ще не весь запас ідіотських жартів на мене витратив? 

– Я в своєму пабі. “Violet” на виїзді з міста. Знаєш де це? 

– “Violet”?? – Ія на мить підвисає. Ти назвав паб “Фіалка”?

– Не тіш себе, я його таким купив! – гаркаю і поспішаю вимкнути телефон.

Так, я назвав паб “Фіалка” по англійськи. Дурень! Але хіба б вона не прочитала назву, коли приїхала сюди? 

***

Доки займаюсь справами пабу, час летить непомітно. Моя помічниця Еля залишиться тут за головну на кілька днів, тож треба все підготувати. Вона здібна й надійна, та все ж не робот. Врешті передавши Елі все необхідне, сідаю за замовлення. Вже зовсім вечоріє, а Ії все немає. 

“Коли тебе чекати?” – відправляю смс. Не буду ж я тут до ранку сидіти!

“Не сьогодні!” – відповідає. Дивна якась, сама набивалась приїхати, а тепер морозиться. Ну й біс з нею, буде ще час “мило” поспілкуватись. 

Коли всі справи завершено, стомлено присідаю на диван в кабінеті. Нестерпно болять м'язи, бо після поцілунку з Ією я, здається, перестарався в спортзалі. Хотів вибити з тіла навіть натяки на бажання! От і вибив, що тепер не те що Ії, а й жити не хочеться!

В залі вже досить людно, грає музика, тому тихе шкряботіння в двері я не відразу чую, а вони відкриваються самі й пропускають діву екзотичної зовнішності. Брюнетка з довгими косичками, розкосі очі та високі скули, модні зараз губи на пів-обличчя та стійкий аромат парфум-бару – мов картинка з якогось чоловічого журналу чи плакату. Про одяг мовчу: те, що на ній, одягом назвати важко: якісь яскраві мотузочки й шматочки тканини. Де тут взялось таке екзотичне диво? 

– Ви хто? – питаю без реверансів. 

– Міка! – хрипкуватим низьким голосом каже діва і соромязливо потуплює очі. 

– Гаразд, Міко, чим можу бути корисним? – з цікавістю розглядаю сукню Міки в області грудей. Не те що вона мене зацікавила, радше чисто практичний інтерес: як в неї ті рештки одягу на пишних і трохи “підсиліконених” грудях тримаються? Ні бретель, ні в обліпку, а лежать, як приклеєні! 

– Міка не знати, що таке “ко-рис-ним” – з якимось диким акцентом говорить. 

– О, ну добре. Тоді питання інше: що ти тут робиш Міко? 

– Міка вміє робиш все! – сором'язливий погляд враз змінюється на такий впевнений і задовлений, що я  себе просто таки зайвим у цій кімнаті почуваю. 

– Вітаю! Але що “Міка” потрібно від мене?

– Міка прийшла робити подарунок.