16. Час отримувати розкиданим камінням

Віктор 

Стою, стискаючи до болю в пальцях маленьку зелену жабку. Губи досі горять, а щока пече. Про ногу й думати не хочу, по відчуттях – там швів десять треба накладати. Але найгірше з серцем.

Чорт, після того першого поцілунку в п'ятнадцять років я цілував не одну дівчину. І не тільки цілував, врешті-решт, я дорослий чоловік! Але такі відчуття були лише з однією. Це тому, що вона була першою, чи то якесь прокляття? Не знаю.

А зараз… Той смак, те відчуття і те кляте серце, що от-от проламає груди та вискочить просто до рук дівчини, яка стоїть з палаючими очима навпроти.

– Іє, можеш мене навіть вбити тут, але мені, чорт забирай сподобалось тебе цілувати! – випалюю, остаточно підписуючи собі вирок. – Але так, я не мав права цього робити, тому прошу вибачення й за це. – дивлюсь, як в її очах змінюють одну одну блискавиці. Вона б мене просто на шматки розірвала, аби фізично могла! Але нічого, фізично не може, а от морально в неї чудовий арсенал.

Певно зараз думає, яку чергову гидоту мені сказати. Тільки… чого тоді вона досі тримає руку біля трішки підпухлих від моєї жадібності губ? Якщо людина, що тебе поцілувала тобі неприємна – хочеться губи витерти, а не рукою той поцілунок на них наче фіксувати!

– Як добре, що ви обоє зараз тут! – разом з хмаркою парфуму впливає в кабінет мати Ії. Що ж, це навіть вчасно, її мила доня при мамі не буде мені очі видирати. Зачекає, поки та піде. А поки піде, може Ія й охолоне і тільки одним оком обмежиться.

– Через два дні прилітає спеціаліст по соляних печерах з Азії. Було б гарно, якби до його приїзду  ви з Ією поїхали в пансіонат та розпланували й розмітили все. Звісно я можу попросити своїх працівників, та таке важливе завдання краще за вас нікому не виконати. – щебече мати.

Чудово – думаю. – безлюдний пансіонат, чи то печера, чи то штольня. От там мене Ія й закопає!

***

От вже не думав, що можна за хвилину врятувати людину і – підписати їй смертний вирок. Все це зробила мати Ії, і, як виживу й доживу – моя майбутня теща за сумісництвом. Спочатку врятувала мене від гніву (і до речі, справедливого) своєї доньки, а потім добила мене новиною про пансіонат. 

Оці її викрутаси з “краще вас ніхто не зробить”, “а поїдьте-но вдвох та зробіть, як треба” – то все способи нас типу “ближче познайомити”. Але від того не легше, бо навряд чи з цього вийде щось адекватне. Та ще й після мого божевілля сьогодні. 

Навіщо я поліз її цілувати? Геть дах знесло? 

А таки знесло. І чим швидше це визнаю, тим легше мені буде. В жодних стосунках так не зносило. І ні до кого так не вабило. Але... треба, мабуть, те марення з голови спортзалом вибивати. Чи роботою. Бо Ія радше голову в пащу крокодилу суне, ніж на хоч якусь подобу близькості зі мною піде. 

***

– Це все від того, що ти сам! – уважно вислухавши мене, видає свій вердикт Юра. Після знайомства з Ладою, що насправді виявилась Лідою, він якийсь надто життєрадісний і спокійний. Аж дратує, чесно кажучи. 

– Ти про що взагалі? – початок його фрази пропустив мимо вух, думав про Ію. 

– Про те що в тебе дівчини не було вже з півроку! 

– Ааа, та стомили вони мене. Мені не 18, щоб зустрічатись з кимось заради ліжка. 

– Ага, а на свою типу “наречену” кидатись нормально, значить? 

– Так от я і кажу, найшло щось. 

– Гормони найшли, от що. Тобі треба дівчину для зняття стресу. 

– Фу, Юра, ти так говориш, наче то якийсь тренажер, а не жива людина. Я вже вийшов з того віку, щоб на одну ніч і з будь-ким, бо гормони. Та й не гормони це. Мене ж не на всіх підряд тягне! 

– Ну так ти ні з ким іншим і не спілкуєшся! Хоча, он твоя секретарка завжди готова. 

– Вона не в моєму смаку! І я проти службових романів. 

– Ой та годі тобі. Здоровому молодому чоловіку бути самому півроку – то нонсенс. Я ж тобі казав, що рано чи пізно дах зірве. От і зірвало. 

– От і поговорили! І тему закриваємо. А то бачу, від тебе крім “гормони”, “гормони” не почую нічого! Зарядив, як папуга. "Піастри", блін!

– Ну й роби, як знаєш. Але, як вляпаєшся – потім мені з істерикою “Допоможіть-порятуйте!” не дзвони. 

– Звісно не подзвоню вже. А то, після першого ж разу ти звабив маму моєї знайомої. Боюсь подумати, хто буде на черзі після другого – чиясь бабуся? 

– Іди ти! – Юра сердито пирхає та забирає коробку зі своїми улюбленими горішками. – Я як краще хотів. Он, у Ліди є подруг…

– Якщо не заспокоїшся, я тебе викину у вікно! – кажу зловісно звузивши очі. 

– Збавляй, а то сам вивалишся! – повертає Юра коробку назад.

Ех, якби я знав, що з цієї розмови вийде! Але я не знав, і на розсудливість друга поклався. Наче, ще після матері Майстренко не ясно було, що з цим у нього біда останнім часом?