15. Вибачення

Чим ближче до будинку Ії, тим мій ентузіазм швидше випаровується. Я не везу нового бізнес плану чи нових ідей щодо пансіонату. Не тому, що в мене їх немає, а тому що ідея Ії – на даний момент найкраща і найактуальніша. 

Але я, впертий дурень, сказав їй, що все маячня, і прорахунки погані. Тож тепер мушу виправити ситуацію. А виправлення здається мені схожим на те, як зимою прийти в лігво ведмедиці, розбудити її, а коли вона ладна вже тебе розшматувати на дрібні клапті – вибачитись. І – подарувати букетик, що сором’язливо лежить на сидінні. Тільки зараз розумію, настільки абсурдно він буде виглядати в моїх руках. Але під ним є ще один козир – маленька нефритова жабка. Її звідкись привіз батько, а я – вирішив, що вона має стати талісманом для Ії і подарував ту жабку їй. Після того, як Ія перекинула на мене стійку з коктейлями і побачила з дівчиною, імені якої я навіть не памятаю – жабка повернула до мене поштою, з запискою: “Від зрадника й козла мені нічого не треба!”. І тепер, в знак примирення я везу жабку тій, кому вона призначалась. 

Охоронець, побачивши мене, розпливається в нещирій усмішці і відчиняє важкі двері. Заходжу в претензійну надто розкішну вітальню і зустрічаю там матір Ії. 

– Вікторе! – показово радіє вона, – Який приємний сюрприз! 

– Добрий день! Це – вам! – вручаю їй букетик і усмішка стає ще ширшою. 

– Як приємно! Ія в себе, в кабінеті. Все працює. Ти ж знаєш, вона – як бджілка. 

– Так. У вас дуже працьовита і цілеспрямована донька! – кажу щиро і поспішаю вирватись з ореолу її фальшивої радості. 

В кабінет Ії заходжу без стуку. Не тому, що я типу майбутній чоловік і маю показати свою владність, а тому, що якщо Ія знатиме, хто за дверима, то ті двері заблокує якимось комодом. 

Дивно, та вона не кидається на зустріч мені з криками чи чимось колюче-ріжуче-стріляючим. І я розумію, чому, коли бачу її за ноутбуком у великих навушниках. 

Вона одягнена в домашній костюм. Легкий короткий топ ледь прикриває її засмаглу спину, а короткі бріджі відкривають стрункі ноги. Неймовірно гарне волосся зібране в простий хвіст, і тепер я можу роздивитись її ніжну тонку шию. 

Вона вся така… невагома, така відкрита й зосереджена зараз, що я відчуваю себе настільки незручно, мов у ванну до неї зайшов і нахабно милуюсь картиною, яка зовсім не для мене. 

Та тільки я роблю крок назустріч, нервово сковтнувши, як шматок шерсті й якихось рюшечок злітає з крісла і з вереском летить до мене. 

– Ельзочка! – фальшиво, мов мати Ії, коли побачила мене, кажу і простягаю руку. Звірюка на мить застигає, а Ія скидає навушники і повертається до мене. Її очі спалахують таким вогнем, що в кімнаті світліше стає. 

– Іє, вибач, що налякав, я прийшов…

– Якого біса ти прийшов? – перериває вона мене. Але… зараз це не лють, а такий холод, що до кісток пробирає. Мдаа, це не ведмедиця. Це – королівська кобра, що ліниво піднявши свій капюшон обирає, куди надійніше вкусити. Певно, сильно ж я її образив. 

– Я прийшов поговорити про бізнес-план! – випалюю, розуміючи, що це мій останній шанс бути почутим. 

– Про той, що розрахований по цінах минулого століття? – очі небезпечно звужуються. 

– Так! – випалюю, – тобто ні! План той, але він правильно прорахований! 

– Правильно? Ти зараз знущатись з мене прийшов? 

– Ні! Я прийшов вибачитись! 

– Вибачитись? – від подиву вона втрачає свій отруйно-крижаний апломб і на мить стає тією вразливою таємничою дівчинкою, поцілунок якої я досі пам'ятаю. Але тільки на мить. 

– Так, я був неправий і хочу попросити вибачити мене. Твій план – ідеальний і дуже вдалий. Розрахунки зроблені професійно і точно. – строчу словами, мов з кулемету, бо знаю, якщо зможу її переконати зараз, далі буде легше. А не зможу – вилечу, як старий віник. 

– Ніі, – видихає вона і підходить так близько, що в мене дихання збивається. Клятий топ ледь прикриває її груди, здається, на ній навіть білизни немає. Але не в цьому справа. Тобто не тільки в цьому. Вся вона… така зваблива, така магнетична, що я не знаю, куди подіти очі і руки. 

Тому відступаю, аж доки не впираюсь спиною в стелаж з книгами. А Ія підходить ще ближче і тепер ми стоїмо на відстані кількох сантиметрів. Вона що, про особистий простір не чула?! Я так довго не витримаю!

– Я терплю тебе, – хрипко, гаряче шепоче вона, – тільки тому, що в нас одна проблема на двох. Але твоє знущання я терпіти не збираюсь! – штовхає мене в груди своїми ніжними ручками. Доволі відчутно, до речі, штовхає. 

– Я не знущаюсь! Я дійсно прийшов вибачити… – не договорюю, бо в ногу наче ножа встромили! – Ай! – вигукую, і опускаюсь вниз, щоб глянути що там. Ія спускається одночасно зі мною. Звісно, бо ж вона знає, що там. Там Ельзочка, що, мов капканом вчепилась мені в ногу!

Але від цих гімнастичних трюків наші обличчя з Ією опиняються на одному рівні. І навіть біль від собачих зубів зникає. Я, втрачаючи розум та залишки інстинкту самозбереження, однією рукою притискаю її до себе і… цілую. 

Її губи – то солодка отрута, яка дурманить сильніше, ніж перший бокал вина в 15 років. Вони забирають мою волю. Я п'ю її, мов пустельник воду з оазису, не в змозі відірватися сам, по своїй волі.