14. Час визнавати помилки

Віктор

Додому повертаюсь у “прекрасному” настрої. Відчуття, що всі мене кинули, а найкращий і єдиний друг до цих всіх щойно приєднався. Що то взагалі було? Вона що, дуло пістолета за сумочкою тримала? Хоча, під дулом так не усміхаються. Мабуть, не усміхаються, сам не був, не знаю. 

Звісно, Юрі не дзвоню, навряд чи він відповість. Щоб себе чимось зайняти, листаю бізнес-план Ії щодо пансіонату. По факту, купивши його, батьки отримали велетенський головний біль. Попри гарні ще стіни і розміщення, більше плюсів там немає. Однак, головний біль скинути вони чогось вирішили на нас з Ією. Чи то може, в них такий план нас примирити? 

План Ії розписаний до найменших дрібниць. Прорахунки ризиків, розрахунки, можливий дохід після запуску і навіть попередня дата запуску є! Хоч вона постійно й кидається голками в мою сторону з приводу того, що я вважаю її дурненькою – я її такою ніколи не вважав, а от зараз вкотре переконався, що й правильно. 

В цілому з пансіонату Ія хоче створити “Рай”. Останнє – до речі, пілотна назва. Величезний комплекс з санаторієм зі спа-процедурами і, що взагалі несподівано – соляними печерами. Поряд з пансіонатом колись була копальня, де видобували сіль. Отже, пише вона, така печера вже практично є, її лише треба облагородити та оснастити зручним входом.

Для нашого міста, де немає аналогів такому комплексу – ідея просто бомба! 

Що ж, ще один умовний “плюсик” Ії. Такого креативу я не чекав, при всій моїй впевненості в її розумові і бізнес-жилці. Дівчинка не пропаде. Навіть похвалити її хочеться. Доречі, а чому б і ні? 

Набираю її номер. Звісно, ж відповідає з гудка сьомого, хоч я впевнений, телефон поруч.

 – Кажи будь ласка по справі. – стомлено відповідає. – Немає бажання слухати тебе. 

– Навзаєм, люба! – ну от, бажання похвалити пропало. Навпаки, від її тону хочеться все заперечити й сказати, що її план – повна маячня. 

– В тебе міг би вийти гарний план. Але ти прорахувала його вартість? 

– Тобі дати телефон гарного окуліста? 

– Навіщо? 

– Бо там все є. Чи шрифт занадто дрібний? 

– Так, але по цінах якого року? Чи, точніше, століття? – чорт, що я мелю? Там же нормально все! Це вона на мене так впливає. Привіталась би нормально – і проблем не було б. 

– Взагалі пансіонатом маємо займатись вдвох. – в голосі звучить така образа, що мені фізично боляче стає. Ото дурень! – Мій план – попередній. – продовжує, вже зібравшись з силами. А від тебе я не те що плану не побачила, а й натяку! 

– Буде тобі і план, і натяк! – телепню, що ти мелеш? Краще її ж не напишеш, хоч зі шкірі виліз! 

– Коли буде, тоді й поговоримо! – пауза. Телефон не вимикає. Це мій шанс вибачитись! Але… наче голосові зв'язки паралізувало. Сам вимикаю, щоб ще гірше не зробити. Хоча, куди вже гірше? 

***

Спати лягаю з важким серцем, поганим настроєм і повним круглим “0” ідей, що Ії запропонувати. Та й на біса пропонувати, коли її – все-одно найкраще, що з того пансіонату можна зробити. Так, дорого, й тривало, але ефективно! Якщо зробити все розумно, швидше ніж за рік окупиться! 

От я дурень! 

З гіркими думками засинаю, щоб прокинутись вже вранці, під звичні вже звуки не будильника, а Юри, що дивиться якісь дурні відоси і якось дивно посміхається, сидячи просто в мене на ліжку. От же звичка в нього пробиратись до мене щоранку! 

– Боже, кого я бачу?! – стогну, перевертаючись з боку на спину. – Бонд. Джеймс Бонд власною персоною! Супер-агент всіх часів і народів! Таємний агент, що ніколи не помиляється!

– Не шуми, голова болить. – блаженна усмішка так і не сходить з обличчя друга. 

– Ти мені, може, поясниш щось? Що то було? 

– Я виконував твоє завдання. І познайомився з Ладою Майстренко. 

– Але ж то не Лада!

– Так, виявилось, що то Ліда Майстренко і вона живе в будиночку доньки, який я знайшов, і “випадково” пробив колесо та постукав подзвонити, бо мій телефон сів. 

– Я бачив кіно для дорослих, яке починалось саме так... 

– Отак я познайомився з Лідою.

– Ну ти хоч її називаєш правильно, вже добре. Гаразд, коли ти вже зрозумів, що помилився, чому не пішов звідти?

– Я пішов.

– З нею!

– Так. 

– І від мене відморозився. 

– Так. 

– Чому? – та його усмішка вже починає дратувати! Задоволений, наче кіт, що схрумкав канарку, доки господарів вдома не було. 

– Бо ти все б зіпсував! – нарешті виринає зі своєї нірвани! 

– Що зіпсував? 

– Продовження вечора, дурню. 

– Продовження. Стоп, тобто ти хотів того продовження? 

– А не зрозуміло було?

– Але ж вона старша за тебе вдвічі!

– І що? 

– Ну… тоді нічого, дійсно. 

– От і розібрались, нарешті. 

– Не те слово! Ну а по справі що? 

– А по справі поки нічого. Її донька, ну Лада, зараз за кордоном. Спілкуються вони по відеозв’язку. Я цього разу не міг нічого спитати, трохи не до цього було. Але пізніше ще спробую. 

– Пізніше? Тобто ви ще будете зустрічатись? 

– Старий, мені ще так добре, як з нею, ні з ким не було! Звісно будемо! А завдання твоє я виконаю. 

– Буду сподіватись!
Коли Юра йде, я вкотре переглядаю план Ії. І переконуюсь ще раз, що він – ідеальний. Без жодних нюансів, хоч завтра бери й запускай в роботу. Що ж, Вікторе, треба свої помилки визнавати. Ось просто зараз зберусь,поїду, і вибачусь перед нею!