11. Різниця поколінь

Віктор

Доки Юра, не шкодуючи харизми своєї, намагається знайти і завоювати серце колишньої міс-Університет, я намагаюсь розтопити серце справжньої снігової королеви. Вона сидить з якимось (от символічно ж!) синім коктейлем за білосніжним ноутбуком у своїй кімнаті. Дивиться на мене наче на набридливу комаху, що залетіла у прочинене вікно і заважає їй відпочивати. 

– Мамо, я не хочу одружуватись з Величко. – видихаю, починаючи, як мені здається, з головного. 

– Все життя я обирала для тебе гарних учителів і навчальні заклади. Невже ніхто з них не навчив тебе аргументувати? – зітхає мама, випускаючи хмарку ароматного диму дамської цигарки. 

– Я її не люблю. Я її ненавиджу. 

– Це не аргумент. 

– І вона мене теж. 

– Вибач, синку, але донька Величко мене взагалі не цікавить. То її проблеми. 

– Але як ти уявляєш наш шлюб?! Ми чужі, ми не любимо…

– Вікторе! Ти дорослий чоловік! Любов не прогодує твоїх дітей!

– Якщо я одружусь з Величко – дітей в мене не буде. 

– Чому? 

– Вона мені ем… повідриває дітородні органи. Чи повідгризає. 

– Ваші плани на медовий місяць мені розповідати не обов’язково. 

– Гаразд. Тепер без жартів. Має бути якийсь інший спосіб. Для злиття… Я ж не іграшка. І Ія Величко теж не іграшка. Ми живі люди і ми не в середньовіччі, де…

– Я так розумію, аргументів я сьогодні не почую? 

– Мабуть так. Вибач, що відволік! 

Виходжу з кімнати, намагаючись якомога акуратніше закрити двері. Грюкати – погано. Грюкати – не варіант. За це мама може образитись і не говорити зі мною тиждень, а то й два.

Вже проходили. 

Тому я вдаю, що все добре, і я зовсім не розлючений. 

Як же круто, що в будинку є спортзал! Соромно зізнатись, та відсотків вісімдесят моєї гарної форми (не в порівнянні з тими стриптизерами з вечірки, звісно) – результат того, що спортзалом я лікую нерви. 

От і зараз, навіть не переодягаючись, я б'ю боксерську грушу до болю в кистях і навіть плечах. Коли зупиняюсь, щоб витерти піт з лоба, чую тихий, глухий голос вітчима. 

– Що, геть паскудно? 

– Як вам сказати. Завжди є два виходи, навіть, якщо тебе з'їли. Так от зараз мене не тільки згризли, а й, здається, вже перетравили. 

– Оптимістично. Поділитись не хочеш? – Дмитро Сергійович сідає на лаву поряд. 

– А сенс?

– Може легше стане. 

– Ну хіба це. Я не хочу одруживатись з донькою Величко. 

– Я знаю. Скажи, чи було хоч раз щось, що я не зробив би для тебе? 

– Ні. Ви завжди мені допомагали, навіть наперекір матері. 

– Так. Але тут не допоможу. 

– Чому? – від подиву відпускаю грушу і вона відчутно гепає мене в плече. 

– Я не можу тобі зараз це сказати. Є речі, які ми не хочемо сприняти. Але сприйняти і прийняти їх – це те, що нам потрібно.

– Ви що, курс філософії мені зачитати вирішили? – відверто дратуюсь. І так настрій ні к чорту, ще й проповіді вітчима слухати! 

– Вікторе… Роби, як хоче родина. Але не для родини, для себе. 

– Дмитре Сергійовичу, я…

– Просто повір мені, синку. Ти знаєш, що я люблю тебе і Інгу, і хочу тільки добра вам. Іноді, навіть більше за вашу матір…

***

Віктор 

Після невдалої розмови з мамою і дивних загадок вітчима, я їду за місто. Там – мій останній козир в рукаві, людина, яка може вплинути навіть на матір. Але тільки за умови, що захоче це зробити. 

Паркую авто біля невеликого симпатичного будиночку. Двір, як завжди не замкнено, та й не треба, в принципі, бо назустріч мені повільно ступає на кістлявих лапах здоровенний дог. Пес принюхується, і, здається, навіть лоба морщить, а потім хвіст смикається в сторону. Вправо-вліво, і ще раз так. А потім стрибок – і на плечі мені опускаютьсь здоровенні лапи, а оскалена морда усміхається частоколом зубів. 

Глажу блискучу чорну голову, та, роззирнувшись, що поряд нікого нема, крадькома цілую його в ніс.  Брін – пес моєї бабусі. Я пам'ятаю його ще з дитинства. Зараз він зовсім старий і погано бачить, та від цього для всіх чужих менш страхітливо не виглядає. 

Бабусю ми з Бріном знаходимо за будиночком. В неї там садок з десятка екзотичних яблунь. Навіть сині є! 

 – Які люди вирішили порадувати стару нікому не потрібну бабцю! – бабуся відволікається від чергового саджанця і витирає спітнілого лоба рукавом. 

– Ну що ти таке кажеш! Ти ж знаєш, що я люблю свою бабусю Нелю! 

– Якби любив, то я б таки частіш тебе бачила! – пирхає бабця, – щось смачне привіз? – усміхається. 

Так, бабця в мене неправильна. Вона не мріє колисати внуків, натомість, активно подорожує по Україні й не тільки та колекціонує сорти яблунь. А ще любить вина. Свого часу, саме вона заснувала бізнес-імперію Лугових. І, доки стояла біля керма цього корабля, він прекрасно тримав курс. Але часи змінились. І зараз, якщо цю баржу не об'єднати з більш сучасною Величків – вона й геть сяде на мілину.