8. Я придумала!

Віктор 

Прокидаюсь вранці і відразу перевіряю мейл. Купа всього непотрібного, а повідомлення від Олега – немає. Що ж, час ще є, може напише. 

Соцмережі міста гудуть про вчорашній вечір. Купа фоток, одна навіть з Ією є. Там ми стоїмо біля візка Олега, і я… дивлюсь на Ію, наче колібрі на кобру! Не надто гарний ракурс, але що вже поробиш. 

Коли на годиннику виблискує стрілочками 13.00, я не витримую бездіяльності. Почуваюсь так, наче мав зробити, та не зміг, щось важливе. З думки все не сходить той хлопчина. Що, як він просто не наважився написати, чи просто не повірив мені? 

І саме тому за годину я вже сиджу в кабінеті директора школи мистецтв, що приймає мене, як рідного. Після розмови про гранти і майбутню співпрацю переходжу до головного. Мене цікавить Олег, і за хвилину його адреса вже в мене в кишені. 

***

Зупиняюсь біля його будинку. Віддалений район, старюща багатоповерхівка. Сподіваюсь, він хоч на першому поверсі живе? Знаходжу квартиру. На першому. Дзвоню кілька разів, перш ніж двері відкриває старенька бабуся. Вона з подивом дивиться на мене. 

– Добрий день! Я зі школи мистецтв. Я до Олега. 

– Нічого собі! – чую знайомий голос і візок з Олегом підкочується до дверей. – То то таки був сон і мені треба все віддати? 

– Що віддати? – нічого не розумію. 

– Ноутбук і графічний планшет. 

– А чому віддати? – від бабусі трохи пахне валеріаною. Знаю цей запах, бо одна з моїх нянь постійно її пила. Зараз в мене виникає нескромне бажання попросити бабцю мене пригостити цією диво-травою. Бо я ні біса не розумію! 

– Ну мені сьогодні все особисто привезла ота гарна дівчинка, в яку ви здається, закохані. Сказала, що від вас? 

– Дівчинка? Закоханий? Від мене? Привезла? – відколи це я розучився говорити зв'язно? Лепечу щось, наче нетверезий! 

– Так. А що сталося? – Олег дивиться на мене вже з тривогою. 

– Н-нічого! Все добре. Від мене. Від мене дівчинка була. К-користуйся на здоров'я. Але якщо буде потрібно ще дещо – п-пообіцяй, що н-напишеш вже мені особисто!

На щастя, заїкання припиняється, як тільки виходжу з квартири. Ія особисто дізналась, що потрібно хлопцеві і сама йому це купила і доставила додому? Але чому? Для чого? Це вже не частина плану! 

Трохи подумавши, розвертаю авто та їду до неї в офіс. Спитаю прямо, хоч говорити з нею – те ще задоволення! 

***

– Який сюрприиз! – розпливається в такій фальшивій і водночас хижій посмішці, що в мене аж оскомина з'являється. 

– Навіщо ти це зробила? – питаю прямо з порога, заходжу і відтісняю її вглиб кімнати. 

– Що зробила? – посмішка тьмяніє, але повністю не зникає. 

– Той хлопець. Чому ти сама купила йому техніку?

– Аа, он ти про що? – нарешті клята усмішка зникає, і від цього її обличчя стає природним і не таким хижим. – А ти хотів побути добреньким? Гріхи ваші спокутувати грошима?

– Які ще гріхи? Ти про що? – нічого не розумію. 

– А, не бери в голову. Хочеш знати, чого я це зробила? Кажу, як є. Бо побачила, що це хотів зробити ти! 

– Он як. Тобто то витратила енну суму тільки щоб мене… засмутити? Я правильно зрозумів? 

– Ти не тільки зрозумів, ти ще й засмутився!

– Чого ти так вирішила? 

– Бо інакше ти б сюди не припхався! 

– Аа… Логічно. – я враз обм’якаю та сідаю без запрошення в крісло. – Було б, якби я приїхав, тільки щоб це спитати. 

– А чого ж тоді ти приїхав? 

– Хотів дізнатись, чи спрацював мій план і моя ідея. 

– Не спрацював! Моя мати назвала тебе тупоголовим віслюком, що розбазарює кошти батьків. Але потім додала: зате він добрий і щедрий. Буде ідеальним чоловіком. 

– Круто! Я прямо на сьомому небі від щастя! 

– А я на чотирнадцятому. 

– Чотирнадцятого неба немає. 

– А сьоме є, розумнику? 

– Пропозиції в тебе ще є? 

– Є. Я придумала! Ти скажеш, що ти гей. 

– Здуріла? Але ж я – не гей. 

– Це твої проблеми. 

– Тобто? 

– В мене більше немає варіантів. Весілля не буде, і крапка! Але якщо його не буде з моєї вини – я залишусь без статку і спадку. – показово складає руки на грудях. Типу останнє слово вже за нею!

– Ну нормально! Підставлятись мені – а спадок тобі? – питаю. 

– Ну так не підставляйся, – на диво мирно, тихо каже. – Згинь кудись! І не треба буде підставлятись! – спалахує і майже викрикує. 

Ні, ну це ні в які рамки. Я що, іграшка, чи маріонетка, що робитиме все так, як хочеться їй? Ну ні! 

– А знаєш що? – розвертаюсь до неї і бачу, як гарні темні очі дівчини небезпечно звужуються. – А я не проти весілля! Мені он політичну кар’єру пророкують, шлюб то дуже помічне в такому ділі. А якщо це ще й злиття компаній і наречена з гарної сім'ї – то хто я такий, щоб відмовлятись?