7. Жінки ненавидять холодно

Віктор

Коли Ія, залишивши по собі солодкий пристрасний аромат парфумів і токсичний післясмак слів і поглядів, йде таки до стендів, я якусь мить ще дивлюся їй услід. Аж доки Олег легенько не смикає мене за рукав, змушуючи повернутись на грішну землю. 

– Ви їй не байдужі. – довірливо повідомляє мені. 

– Жартуєш? Вона мене ненавидить! 

– Жінки ненавидять холодно. Для них об'єкт ненависті просто перестає існувати. А якщо вони палають і намагаюсь поглядом спалити – то це лиш маска. 

– Малий, та ти філософ! Не проти, що на ти? – щиро дивуюсь я. 

– Ні! Можна на ти. Тримайся. Певно, ти їй надто дорогий, раз вона так лютує… 

Оце так. Інформація, щоб задуматись. Щось приблизно схоже я б відчував, якби лишився в савані сам на сам з голодною левицею, і мені сказали, що я їй небайдужий. З якогось високого дерева сказали. Коли левиця на п'яти не наступає, воно якось збоку видніше. 

***

Залишок вечора я проводжу спілкуючись з викладачами школи та журналістами. Вітчим, зробивши свою справу, наче крізь землю провалився, а от з батьками Ії обмінятись любязностями теж доводиться. Доки батько відверто нудьгує та розглядає виставку дитячих робіт, мати та всюдисуща тітонька розповідають, як пишаються, що в них буде такий благородний та гуманний зять. Та в глибині їх поглядів та за ширмою слів не сховати наскільки насправді "подобаюсь" їм і я, і моя благодійність. Що ж, хіба не цього ми добиваємось? 

Чесно кажучи, не дуже подобається мені мати Ії. Якась вона… нещира. От батько – зовсім інша річ. Дивно, та Ія схожа на нього зовні, а от характер в дівчинки, певно, мамин. 

***

Я погано пам'ятаю її батьків з з дитинства. Не звертав уваги, чи не цікавився, не знаю. От Ію запам’ятав добряче! 

І нашу другу та останню “нормальну” зустріч. 

То теж був якийсь благодійний вечір. Ми з нею були такі знудьговані, що побачили в очах одне одного просто дзеркальне відображення цієї нудьги. 

Не змовляючись взялись за руки та вийшли на вулицю. Нам було десь по п’ятнадцять. Розмовляли собі, дивились на зірки. Це було так… дивно. Через те, що наші родини були такою собі елітою в місті, ми обоє були відгороджені від світу мурами, сигналізаціями, охоронцями та гувернантками. А тут – наче зустріли рідну душу і просто розчинились в ній. Це було хвилююче наскільки, що я не стримався і поцілував Ію. Звісно, це був невинний поцілунок. Але такий солодкий, бо ж перший… Сподіваюсь, і в неї теж. 

А вдома я заявив батькам, що закохався в Ію Величко! Мати тоді тільки посміялась, а от батько чомусь дуже розсердився. 

То була остання наша нормальна зустріч з нею. Бо третя стала справжнім вулканом! А далі наше спілкування стало таким, як є зараз...