6. Другий пункт плану

Віктор

Повертаюсь додому з Юрою та вітчимом, якому сказали, що мама та Інга лишились на вечірці. Чорт, а вони справді лишились там з матір'ю та тікою Ії! І з чого я більше в шоці – сказати важко. Чи то з того, що Ія мені ледь очі не видряпала (звикати, чи що?), чи з того, що моя вихована, високоморальна маман не те що не розлютились, а навіть там залишилась. 

Думаю, дурному ясно, що наш план накрився. Що ж, будемо далі щось робити. 

– Ти б себе бачив! – не витримує Юра, як тільки я висаджую вітчима біля його дому. 

– Ти б там лишився, а потім ще й по писку від Ії отримав – подивися б я на твої очі!

– Вибачай, я так ржав, що просто не зміг там бути. До колік! 

– Ото такий з тебе друг! Замість підтримати, рже й тікає!

***

Вдома збираюсь і відкриваю подарунок вітчима – новенький ноутбук. Я ним так рідко користуюсь, що він вже пилом припав в шафці. 

“Благодійний вечір, сценарії, організація” – вводжу запит і отримую купу посилань. Ех, якби ще голова працювала! Та тільки я таки зосереджуюсь на організаційних питаннях, обравши для свого майбутнього "перформансу" міську школу мистецтв, дзвонить мій телефон. 

– На зв'язку! – буркаю, навіть не глянувши на дисплей. Даремно до речі, бо з нього отрута так і сочиться. 

– Твій вихід, маминий синочку! – зловісно шепоче Ія. 

– О це ти, люба? Давно не чув. Скучила за мною так, що несила терпіти? 

– Пішов ти! 

– Як не гарно! Фу-фу, Іє. Погана дівчинка, погана! 

– Ти там що обкурився чимось? 

– Ага, аромапаличками з запахом твого проваленого завдання. 

– Проваленого, кажеш? Так це ж добре! Дає тобі фору і всі шанси на перемогу!

– Та я особливо не вимагаю. Можеш ті шанси собі забрати. 

– Що плануєш робити, Луговий? – з такої інтонацією моє прізвище вимовляє, наче там якесь лайливе слово,їй-богу.

– О, відразу б так, то вже б поговорили і забули. Я хочу влаштувати благодійну вечірку. Майже домовився. Завтра, актова зала школи мистецтв. Знаєш, що це таке? 

– Звісно ні! Мене лякають оці надто розумні для мене слова. “школа” і “мистецтв” – що це? Поясниш мені, далекій дурепі? 

– Не бери в голову. Відправлю посилання на пошук-гугл в месенджі. 

– На котру вечірка? – вдає, що не помітила мого сарказму. 

– Шістнадцять ноль-ноль. 

– Дуже сумніваюсь, що в тебе щось вийде, та своїх привезу. Не знаю, правда, як, бо вони зі мною не розмовляють, але зроблю все можливе.  

– Домовились. Не підведи хоч цього разу. 

– Цього разу?! А не пішов би ти до дідька?! 

Можливо, каже й ще щось, та я швидко вимикаю телефон та відкидаю його від себе, мов шмат розпеченого заліза. Змахую з лоба краплину поту, хоч в кімнаті працює кондиціонер. Ні, таки надто токсичне спілкування з Ією зараз. А от раніш… 

Остаточно ненавидіти себе Ія змусила мене після нашої останньої зустрічі в дитинстві. Після садку ми бачили ще двічі, раз на якомусь неймовірно нудному заході, куди батьки притягли нас і залишили на призволяще. Можна було б подумати, що після розбитої порцелянової ляльки в садку ми стали ворогами, але ні. Ця, друга зустріч була… приємною. Ну, якщо до Ії такої, як вона стала зараз, це слово взагалі можна використовувати…

***

Мій благодійний вечір організувати мені допомагає… вітчим. Ще вчора він дізнався, що зі свого рахунку я зняв кругленьку суму коштів, і спитав навіщо. Довелось наплести йому купу всього про те, що наші імена на слуху, і потрібно створювати гарну репутацію. 

Та Дмитро Сергійович (саме так я його називав за домовленністю ледь не з першого нашого знайомства) лиш криво посміхнувся. Типу: ага, розказуй-розказуй, знаю я тебе, як облупленого. 

Та при цьому нічого не сказав і навіть допомогти зголосився. 

Він взагалі дуже рідко говорив щось наперекір мені та Інзі. А матері, здається, й взагалі, побоювався. Іноді, дивлячись на нього, мені ставало гірко. Бо погляд його нагадував нашого старого пса лабрадора, який наче все розуміє, але ні сказати, ні змінити нічого не може. Чи радувало його самого таке життя? Не знаю. Якось я спитав у нього прямо, чому він терпить все, покірно зносить вибрики матері та задовольняє забаганки Інги? А він відповів, що любить нас і матір. От і все. Ну його в ліс таку любов, я думаю!

Зала школи мистецтв поволі заповнюється людьми. З'явились вже й журналісти. Я намагаюсь чим більше крутитись в них перед очима. На випадок, якщо Ія своїх не вмовить приїхати, хоч в газеті якійсь, чи соцмережі потім побачать. 

Дивно, та цей вечір абсолютно не нагадує всі ті, на яких я був раніше. Певно тому, що на тих псевідо-благодійних вечірках зібрались одні “благодійники”, що мірялись своїми гаманцями та досягненнями. А тут же з благодійників був тільки я. І до того ж, не зовсім і псевдо. Бо суму з власного рахунку я твердо вирішив витратити на розвиток школи та індивідуальні гранти юним талантам. 

Деякі учні на запит про потреби просять в мене ну просто елементарні речі. Мольберти чи професійні фарби, наприклад. Та мою увагу привертає худорлявий хлопчик на інвалідному візочку. Він все не наважувався під’їхати, і коли журналісти та інші діти відійшли, я підійшов до нього сам.