5. Дівич-вечір

Віктор 

Весь мій день проходить в очікуванні вечора. Впевнений, Ія з її химерною фантазією приготує гарний сюрприз. Мені б тільки свою маман, вітчима та старшу сестрицю вчасно доставити на “концерт” – і першу тріщину в планах рідні гарантовано! 

Поки я, окрилений майбутнім успіхом, думаю, як заманити рідню в клуб “Ліліт”, Юрчик подає ідею: 

– Скажи, як є. Типу дівич-вечір в кращих традиціях, наречена хоча бачити рідних,мама й сестру. А ти і вітчим їх маєш доставити і переконатись, що все добре. 

Воістину: все геніальне – просто! 

– Юрчику, що ти хочеш за свою ідею? 

– Візьми мене з собою. Я хочу це побачити. 

– Тю, ну їдь. Тільки,якщо там буде собака з величезними очима – тримайся подалі. В мене досі рука болить. 

– Дякую, що попередив. Та в твоїму стані я все ж за собаку б не переживав. Від неї хоча б знаєш, чого чекати. 

– Не можу не погодитись. 

Це диво, та мати й сестра Інга погоджуються майже відразу. Інга,правда, натякає, що з мене подаруночок а те, що відволік її від чергового семінару про самовдосконаленні. 

“Нічого, – зловтішаюсь про себе. – Буде тобі самовдосконалення і не тільки. Ще краще, ніж на семінарі!”

Бо ж, якщо Ія майже п'ять років так майстерно виносила мізки мені, то зараз має приготувати щось особливе. 

І тому, рівно в 18.55 ми підїжджаємо до клубу. За кермом мого позашляховика – Юра. Сам зголосився, застерігши, що хтозна, що ми там побачимо. Може, я назад і їхати не зможу від шоку. 

Тут варто сказати про сам клуб. Він спеціалізується на різноманітних тематичних вечірках. Як в ігровому форматі, так і вдосить відвертому. Не даремно Ія обрала саме його. 

На щастя, мати і Інга не особливо цікавляться такими речами, то ж, скоріш за все не в курсі. Ну і добре! Буде ще більший ефект “сюрпризу”...

***

Клуб “Ліліт” зустрічає нас проникливою органною музикою. Атмосферненько, що тут скажеш. Бачу, моя маман починає щось підозрювати. Та тільки я підходжу до охоронця й диктую йому пароль, отриманий від Ії вже з іншого номера телефону (з тим мабуть, випадково “спалилась”, надто зайнята була організацією “свята”), як поряд паркується новесенький седан Іїних батьків. З нього випливає спочатку аромат парфуму, а потім – моя майбутня теща і її сестра. 

– О, який сюрприз! – розпливаюсь у кривій усмішці я. Ія і їх запросила? 

– Сюрприз? Добре, що Лізонька (моя мама) в останній момент нам повідомила! Це ж треба, Ія зовсім берегів пустилась, вирішила без нас святкувати? 

– О, я в дівочі справи намагаюсь не втручатись. Наречений і наречена - до весілля все окремо – ось моя запорука щасливого майбутнього життя! – (І не посперечаєшся ж!). 

– Який милий хлопчик! – тітонька Ії стає на пальчики в дорогущих сабо та цілує мене в щоку. 

– Ну, що, погна… пішли? – підтанцьовує на місці від нетерплячки Юра. 

Коли я відкриваю двері нашої віп-зали, то, спочатку інстинктивно примружуюсь. Напівтемрява в пурпурних тонах на очі не тисне, ні. Скоріш морально мене подавлюють з добрий десяток чоловіків еее, м'яко кажучи не дуже одягнених. Чи скоріш, роздягнених. 

Для антуражу зала наповнена всілякими відвертими картинами на стінах, всі крісла покриті червоним оксамитом, а ораганна музика стає голоснішою. 

Кілька стриптизерів викручуються на сцені під захоплені погляди трійки дівчат Іїного віку. Певно, подруг. А от двоє з них крутяться навколо Ії. Відмічаю, що вона, дякувати всім богам, одягнена, але її криваво-червона сукня ледь сягає середини стегна. Тієї ж самої середини майже досягає й щедре декольте. Розкішне волосся огортає її немов ореолом, і таки трохи прикриває це неподобство. Завершують картинку маленькі сяючі ріжки на голові та широкий нашийник (чокер, чи як його), на шиї. 

Двоє танцівників звиваються зміями-спокусниками навколо Ії. Що я там казав про спортзал? Варто забути, бо на фоні їхніх м'язів та кубиків я відчуваю себе недогодованим горобцем. І, дивлячись, як вони безкарно гладять її довгі тонкі руки, волосся та шию, я, ніде правди діти, відчуваю поколювання… ревнощів? Та ні, то мабуть, в мене запалення впевненості в собі. Іншими словами – моя впевненість в собі щойно дуже захворіла, і не знаю навіть, як і чим її лікуватиму. 

За мною і Юрою відразу зайшли маман і Інга. Пощастило вітчиму, він лишився чекати в машині. 

Коли один з тих, що на сцені бачить нас, то грайливо запускає якимось предметом туалету. Сподіваюсь, не нижньою білизною, хоч верхньої в нього й нема. І маман перелякано закриває очі Інзі. 

Мені здається, що я потрапив в якесь кіно, особливо коли Ія підводиться зі свого крісла, і вдаючи нетверезу хитку ходу, наближається до нас. От чомусь я впевнений, що вона насправді нічого не пила. А якщо й пила, то відьми не п’яніють! 

Так і є, очі в неї, хоч і нафарбовані, мов у “придорожної діви”, та зовсім тверезі. І звично вже метають блискавиці в мій бік. 

А мати з Інгою так і стоять, заціпенівши, тільки рукою маман вже не очі, а чогось лоба сестрі прикриває. 

Та німа сцена довго не триває. Важкі двері за спиною прочиняються й пропускають маму і тітоньку Ії. 

От вони очі не закривають. А істеричний вереск “Іяяя!” стоїть в мене в вухах ще довго…

***

Вечірка перестає “бути томною”. Мати й тітонька Ії щось кричать, здається, на ультразвуку. Інга ошелешено всміхається і підморгує танцівнику в костюмі римського гладіатора, моя мама хапає повітря ротом і гарячково крутить головою навсібіч. Куди зник Юра, я навіть не знаю, та й не до нього зараз.