3. А тепер – танець!

Віктор

На Ельзочці (до речі, я зрозумів, вона – не кіт, чи собака, а – крокодил, що навчився заради прикриття гавкати) пригоди не закінчуються. Моя маман, виявляється, вже запросила фотографа, який мусить склепати нам фоточки для соцмереж. 

До цього я точно не готовий. І після слів “обійміть наречену”, терміново хочу втекти кудись в Австралію і більше сюди не повертатись. 

Але з-під довжелезних вій на мене летять такі глузливі погляди-виклики, що вибору не лишається. Тому, зібравшись з духом, стискаю її в своїх обіймах, доки Ельзочка спить на пуфі і цього, на щастя, не бачить. 

Виявляється, вона на дотик… приємна. Не тільки придушити, а й досить такі чоловічі, інші бажання, в мені будить. Щоб переконатись, опускаю руку з талії трішки нижче, і в ту ж мить в плече мені впиваються, не гірше зубів Ельзочки, її довгі гостренькі кігтики. 

“Один-один, відьмо!” – усміхаюсь про себе, а руку не забираю. То, типу ж для фотосесії. Так і усміхаємось, вона – задоволено, що скоро з мого плеча добрячий кусень м'яса видере, а я – бо майже обхопив всією долонею ласий пружний шматок. Якщо забути, кому він належить, то дуже навіть сексуально. Аж приємний холодок по шкірі підіймає волоски. Чи то може, хтонічний жах перед цим диким створінням? 
“Фотосесія закінчена!” – повідомляє фотограф, і тільки я порадіти збираюсь, додає: “Тепер відео!” 

“Твою ж…!” – матюкаюсь крізь зуби. 

“Танець!” – оголошує цей невгамовний. Який до біса танець?! В мене досі плече її кігті пам'ятає! 

– Ну ви ж розумієте, такий інфопривід зараз вся жовта і біла преса розтягне. І краще, щоб це були професійні матеріали, а не те, як вони вас десь крадькома зняли. – стомлено пояснює вітчим. Здається, йому історія теж не до вподоби, тільки хто ж його послухає? 

Він з'явився в нашому домі через два роки після того, як батько зібрав речі і зник в невідомому напрямку. По ньому залишилась тільки записка: “Більше не можу терпіти брехню!”. Про яку брехню йшла мова, він, на жаль, не написав. А от вітчим завжди був прямий, як палиця. Говорив, що думав. Це взагалі дуже легко робити, коли тебе ніхто не слухає, от від слова зовсім, не слухає. От і зараз він спокійно пояснює потребу в зйомці, хоч і не приховує, що йому це все не подобається. 

Доки фотограф облаштовує фон та налагоджує свою апаратуру, я мовчки сиджу, вдаючи, що завис у смартфоні. Краєм ока слідкую за звірюгою. Ні, не за Ельзочкою, та якраз спить. А от інша – навмисно зиркає на мене періодично, наче кажучи: “Я все бачу і контролюю!”. Відьма, вона й є відьма, що тут скажеш! 

Танець… Ви колись танцювали з коброю? Навіть королівською коброю, бо ж моя партнерка вродлива, гордовита й дійсно аристократично, віддаю їй належне, виглядає. От і мені це вперше доводиться робити. Моя рука боязко лежить на її тонкій талії, в іншій – її ручка. Саме так ручка, тендітна, ніжна. І наділив же бог її такою зміючою вдачею, при такому невинному обліку!

Вона, мабуть, відчуває мій острах. І їй він подобається, бо ж зовсім розслабляється, дає мені вести в танці, притримувати її. 

Ми зустрілись з нею вперше коли були ще дитсадківського віку. Звісно, в звичайний садок ми не ходили, той де побачились – був якоюсь новітньою і дорогущою як зараз кажуть “розвивашкою”. В моїй родині і найближчому колі всі дівчатка були світловолосими, навіть мати своє волосся завжди вибілювала до холодного, аж синього тону. 

А вона була така смаглява, темна, чорноока, з волоссям кольору ночі, залитою золотом світла ліхтаря. Така… незвичайна, що я, чотирирічний, розгубився від напливу емоцій, і… штовхнув її. А виявилось, що її мати надягла їй туфельки з каблучком, і звісно, чотирьохлітка в такому взутті не втрималась би! От і Ія не втрималась, і полетіла просто носиком вниз на килимок на підлозі. Підвелась вона звідти з досить “приземленим” і звичним всім дітям ревом, і доки всі квоктали біля неї “Ти забилась? Щось сталось?”, вона лише підняла руку і показала шматочки порцелянової лялечки. І її сукенку, яка, на осколках, звісно, не втрималась. 

“Моя Со-о-оня!” – заголосила так тужно, що навіть в мене сльози виступили. І я від сорому почав підвивати майже з нею в унісон. 

Зараз, через майже 20 років, я думаю: невже та розбита лялька могла викликати таку палючу ненависть до мене? Хай би це було дівча з бідної родини, яке іграшки бачило тільки через вітрину магазину, то ще б можна зрозуміти. Але Ія... Їх бізнес завжди йшов краще нашого. В них було все і навіть більше… 

Опускаю очі на її тонку шию. Волосся (досі не фарбоване, таке ж чорне з відливом), вона відкинула на один бік. Її шийка така тонка, беззахисна, що згадавши нашу другу і третю зустріч, я мимоволі думаю, чи не простіш її зараз придушити? 

Простіше.

Але вона людина, та ще й жінка. А я чоловік не маю кривдити слабку стать. Фізично. А от морально – ще подивимось, хто кого.