2. А що не люблять твої?

– Я не вийду за тебе! – очі Ії палахкотять пекельним полум'ям.

“Ія” – от же назвали батьки! Здається, це перекладається як “фіалка”. Та яка, матері її, фіалка з неї? Колючка! Ні, Беладона отруйна! 

"Бела Донна" – смакую, прокочую язиком і чомусь відчуваю смак її помади. Того, першого нашого поцілунку в 15 років. Ваніль і кокос. Надто солодко, їй не підходить. Та помади зі смаком і ароматом зміїної отрути ще, на жаль, не придумали. 

Відьма! Змія проклята! Як же я її ненавиджу! Аж зуби зводить! І вона відповідає мені взаємністю. 

– Я якби теж бажанням не горю. – нарешті мляво парирую її типу удар. Вона ж, мабуть, думає, що мене це вразило чи образило. 

– Не подобаюсь? Не твого польоту птиця? – кидає отруйні стріли з під довжелезних чорних вій. 

– Боюсь прокинутись без голови. Чи без очей. Чи ще без якогось гарного й потрібного органу. 

– Боїшся? – здається, вона рада почути саме таку відповідь, аж пекельне полум'я в гарних очах пригасає. – Правильно, що боїшся! – від її викрику брендова сумочка раптом починає на мене люто гавкати. Вже починаю вірити, що від такого “щастя” в мене дах поїхав, як з неї з'являється собачо-котяча голова з великими витрішкуватими очицями і… бантиком на шиї. Собачо-котяча, бо якби не гавкіт, я б не відразу зрозумів, що це таке.

Але ж і люте! Все у власницю!

– Тихо, Ельзочка, тихо! – заспокоює звірюгу Ія. Нічого собі! В неї, коли отрутою не пирскає, може бути такий милий і приємний голосок? 

– Ти, звісно, можеш радіти, але розумієш, що родини нам вибору не дають? – як тільки голова з бантиком заспокоюється, продовжую. 

– Вибір завжди є! – фиркає, мов сердита кішка. 

– Звісно. Можна піти їм наперекір і лишитись з голою, пардон, дупцею. Ти цього хочеш? Я – ні. 

– То що ж нам робити? – о, а розгубленою Ія, виявляється, не така отруйна. Майже звичайна дівчина. До біса гарна, при чому природно. Якби в її тіло іншу, не таку цинічну і агресивну душу – я б навіть закохатись міг. 

– Думати, Іє. Якщо, ти звісно, розумієш, про який саме процес я кажу. – не стримуюсь від камінця в її город. 

– Йди до біса!

– Ну а тепер, коли ми обмінялись люб’язностями, можна перейти до конструктиву. – бачу, що м’яч тепер на моєму полі, тож вальяжно розвалююсь в кріслі і знімаю остогидлий піджак. Щоденні години в спортзалі своє дають, тож задоволено помічаю, як Ія ковзає очима по обтягнутих тонкою сорочкою м'язах. Хай любується. Не для неї я старався!

– Давай вже свій конструктив! Що ти пропонуєш? 

– Те, що я пропоную, ми мусимо робити вдвох. Тобто – ти бісиш моїх, а я – твоїх. І тоді, коли вони зрозуміють, що фінансові втрати компанії без злиття – ніщо на фоні їхніх моральних трат від поєднання нас з тобою, ми виграємо!

– І як ти хочеш це робити? – звужує свої очиська, наче хоче пробратись до мене в голову. 

– Давай почнемо з чогось ее… епатажного і радикального. Що не люблять твої батьки в людях? 

– Іноді, мені здається, що все не люблять. – задумавшись, Ія скидає умовну зміїну шкіру, і стає схожою на звичайну, гарну дівчину, – хоча найбільше, мабуть, марнотратства. Їх навіть вимушена благодійність дратує, аж зубами скриплять. А твої?

– Мої повернуті на сімейних чеснотах і традиціях. Типу наречена має бути незайманою невинною квіточкою. – “От вже іронічно, що в наречені мені обрали тебе?” – хочу додати, та все ж ковтаю цю фразу. Я її ненавиджу, але не настільки покидьок, щоб ображати. В усьому має бути міра. 

– Цікаво. Може, влаштувати гарячу вечірку, а вони “випадково” це побачать? 

– Крута ідея! А давай! Часу в нас мало, тож діємо вже від вчора! 

– Домовились. Я напишу тобі в якийсь з месенджерів, коли все влаштую. Твоє завдання – привести рідних до мене. 

– А я тоді влаштую якийсь грандіозний благодійний вечір. 

– Чудово. Приведу на нього своїх. 

– По руках! – радий, що ми дійшли консенсусу на шляху порятунку одне від одно, простягаю Ії руку. І в неї в ту ж мить, мов прищепкою, чіпляється зубами “Ельзочка”.