Знайомство з дияволом

  Я вже декілька годин блукала лабіринтами Пекла в пошуках будинку Астарота. Проте страхітливі пейзажі та червоне сонце цього проклятого місця — були всюди однакові.
   Ну хто при здоровому глузді буде жити в такій дірі? Навкруги похмуро, незатишно, жодної рослинки чи травинки, лише скелі та криваві ріки й озера. Хоча ні, є ще дещо — крики грішників, яких тут цілодобово катують біси та чорти.
   Промовка про вовка. До мене наближався один з представників місцевої фауни, довготелесий чорт з червоними рогами як у барана. Хоча б не засміятись, а то якось негарно вийде.
   - Гей ти, з рогами! - викрикнула до місцевого жителя. - Де мені знайти будинок Астарота, принца вашого?
   - Что? Я не пАнимаю... - чорт по-дурнуватому витріщився на мене.
   - Кажу йди своєю дорогою, тобі й без мене тут тяжко живеться, — я швидко пішла геть, не бажаючи витрачати час на цього бовдура.
   Однак проблема нікуди не поділася. Я досі не розуміла куди йти та де шукати домівку Астарота.
   Діставши зі свого рюкзачка карту Пекла, спробувала зрозуміти де зараз знаходжусь.
    До речі, її мені вручив Бакс, коли дізнався, що я ніколи в житті тут не була. Він ледве стримувався від сміху, прикриваючи рота своєю маленькою, пухнастою лапкою. Теж мені друг...
   Покрутивши хвилин десять карту в руках,  я нарешті зрозуміла куди потрібно йти та рушила в дорогу.
   Отже, залишилося тільки вмовити Астарота на мою авантюру. Кажу так, ніби це дуже легко. Наївна...
   Виявилося, я весь час кружляла біля будинку демона. Через те, що всюди були ці кляті скелі, не помітила похмурого маєтку відразу.
   Ох, якби ви тільки побачили цей будинок... Велетенське непорозуміння чорного кольору, до якого якийсь навіжений архітектор приліпив височенну башту з годинником. Такий-собі Біґ-Бен по пекельному. Хоча, як на мене, то це справжнісінький несмак.
   Швидким кроком я підійшла до гігантських дверей з дзвоном. Невже цивілізація так і не дійшла сюди? Он людиська вже давно вигадали дзвінок, який лунає в помешканні коли натискаєш на маленьку кнопочку біля вхідних дверей. А тут... Я махнула рукою, подумки сподіваючись що мене почують та протягнула долоню до дзвона.
   Ухопившись за мотузку, що приводила в рух дзвін, я щосили потягнула її вниз. Тієї ж миті пролунало гучне "бам-бам".
   Минула хвилина, потім дві, три... Та ніхто не відчинив і навіть не озвався до мене. Можливо, Астарот не вдома? Якщо це дійсно так, то мені ще й доведеться чекати його невідомо скільки. Ну що ж за халепа така? Ніби мало мені цього дурнуватого завдання...
   - Кому там не йметься? - пролунало з-за дверей.
   Я вирішила, що краще зачекати, коли з'явиться Астарот і тоді вже пояснювати хто я та чому прийшла. Врешті-решт двері розчинилися і переді мною виник високий, темноволосий чоловік з рогами, що лише підкреслювали його пекельний статус. Побачивши демона, я зрозуміла чому жінки від нього мліють. Таких вродливців як він слабка стать завжди обожнювала, але особисто мені ніколи не подобалися настільки м'язисті чоловіки. З'являлося відчуття, що він може мене придушити однією рукою, а я чесно кажучи не люблю відчувати себе слабкою.
   - Чого треба? - не надто ввічливо поцікавився Астарот пильно розглядаючи моє обличчя.
   - Привіт, я Валентина...
   - Коротше. Я, звісно, маю вічність в запасі, та не збираюся слухати тебе увесь цей час, — грубо відчеканив демон.
   - Ти такий самотній і я вирішила... - почала здалеку, — допомогти...
   - Ти не в моєму смаку, бувай, — двері перед моїм носом нахабно зачинилися.
   Що цей телепень собі думає? Всередині мене вирував справжнісінький буревій від такої зневаги. Бісів демон ще не знає на кого натрапив!
   Зі злістю схопивши мотузку, я щосили потягнула її вниз, раз у раз повторюючи рух. Бамкання дзвону напевно й мертвого б підняло з могили, тож Астарот не став виключенням.
   Відчинивши двері він розлючено зиркнув на мене і ледве стримуючи гнів зухвало промовив, — Це ж наскільки ти сумуєш без чоловічої ласки.
   - Я не пропоную тобі себе, навіть не мрій!
   - А це вже цікаво. То кого ж ти мені пропонуєш, а головне навіщо?
   Глибоко вдихнувши повітря я спробувала заспокоїтися та пояснити врешті-решт чому прийшла.
   - Астароте, ти найбажаніший наречений в магічному світі — син самого Сатани та майбутній правитель Пекла. Негоже тобі вічність одинакувати, тож я, як Богиня кохання вирішила допомогти тобі обрати гідну жінку.
   - Ти зараз серйозно? - запитально вигнувши брову поцікавився демон.
   - Ось тобі вже скільки років: тисяча, дві, три? Ти досі парубкуєш, а міг насолоджуватися життям зі своєю половинкою. Погодься, це ж так прекрасно... - я по-змовницьки підморгнула.
   - Ні! Йди геть, — цього разу я не дозволила Астароту зачинити перед собою двері, вчасно просунувши ногу в шпарину.
   - Чому ти так поводишся?
   - А як мені реагувати на брехню? Ти вірно помітила — я син Сатани, а це означає, що я відчуваю коли мене намагаються обдурити, — чоловік виразно поглянув мені в очі.
   - Та я ж не брешу...
   - Годі нести нісенітниці! - демон обірвав мене на півслові. - У тебе є два варіанти. Перший — ти кажеш правду і, можливо, я буду добрим до тебе. Другий — продовжуєш брехати, а я спускаю на тебе своїх гончих. Відверто кажучи, знайомство з Фаном і Єссі, тобі не сподобається. Тому раджу обрати перший варіант.
    Вибір без вибору, здається так кажуть, коли хтось змушує обирати поміж молотом і ковадлом.
   - Гаразд, — мені нічого не лишалося, ніж пристати на умови пекельного принца, — Впусти мене й обіцяю, що все тобі поясню.
   - Навіть не знаю чи варто... - лукаво промовив той.
   - Ми не можемо обговорювати такі важливі речі на порозі, тож дозволь мені увійти, — я спробувала протиснутися в пройму дверей.
   - Легше, жіночко.
    Астарот був занадто сильним, тож зупинив мене однією рукою, — Твоєму нахабству позаздрив би сам демон Фаріан, що на хвилинку і є покровителем цієї чесноти.
   - Ти такий жартівник, — відказала ядовито. - То ти впустиш мене чи ні?
   - Я ще подумаю... - Помітивши мій похмурий вираз обличчя він посміхнувся кутиком губ та поблажливо відказав, — Не супся — тобі це не личить. Можеш зайти, але в тебе є лише п'ять хвилин. Використай їх з користю, інакше... Інакше — твоєму майбутньому не позаздриш, — очі демона хижо зблиснули, а він сам відійшов убік, пропускаючи мене зайти до свого лігва.