Розділ 9

Тимур

Ділова вечеря з Давидом ні до чого не привела.Згоди не дійшли,нічого не вирішили,лише пили віскі та на щось сподівались.Телефон завібрував у кишені саме тоді, коли я вже подумки завершував цей клятий вечір.Мені дзвонить вона! Але радості це не викликало вже.Зітхнув і прийняв виклик.

— Алло.

— Привіт, це Аліса.

Просто розкішний початок.

Щойно розмовляла з одним, не наговорилася — вирішила набрати іншого?Я мимоволі перевів погляд на Давида.Сидить, зараза, задоволений. Розслаблений. І посмішка така, ніби щойно виграв у лотерею головний приз.Отже, не посварилися.А я, дурень, уже встиг на щось сподіватися.Чесно? Першим бажанням було скинути виклик.За якихось пів секунди мій мозок устиг вигадати цілий любовний трикутник, призначити мене в ньому останнім і ще й урочисто вручити нагороду «Ідіот року».Але цікавість перемогла.Я підвівся з-за столу й відійшов подалі. Не вистачало ще, щоб Давид чув нашу розмову.

— Привіт, Алісо, — відповів я, намагаючись надати голосу максимально байдужого звучання.

— Ти дуже зайнятий?

Для тебе? Уже ні. Хоча ще хвилину тому був страшенно зайнятий тим, що подумки тебе ненавидів.

— На зустрічі. Щось сталося?

— Ні, нічого такого. Просто… мені потрібна твоя професійна допомога.

Ось воно що.Професійна допомога.Це тепер так називається.

То що, голубки, вирішили об'єднати зусилля? Один пропонує співпрацю, інша випитує секрети конкурента? Гарний план. Майже геніальний.Тільки от одного ви не врахували.Мене так просто не переграти, дорогенькі.

— Так, звісно. Із задоволенням допоможу, — промовив я настільки люб'язно, що сам собі не повірив.

— Справді? — у її голосі прозвучало щире здивування.

Ні, Алісо. Я просто обожнюю допомагати дівчатам, які сплять з моїми конкурентами,в мило розмовляють зі мною.

— Звісно. Зустрінемося завтра в кафе «Крило».

— Добре. О котрій?

— О вісімнадцятій підійде?

— Так, чудово!

— Тоді домовилися.

— Дякую, Тимуре!

І чорт забирай...Як же гарно вона вимовила моє ім'я.

— Та будь ласка, мила Алісо.

Я ще кілька секунд дивився на темний екран телефона.Дивне відчуття.Чи то віскі почало діяти, чи то ревнощі остаточно затьмарили здоровий глузд, чи то розчарування виявилося сильнішим, ніж я очікував.Але на душі було гидко.Липко. Неприємно.

Ну що ж, Алісо.Ти хотіла зустрічі?Ти її отримаєш.

Я прийду. Усміхатимусь. Буду чемним, уважним і навіть, можливо, корисним.

Але жодної інформації, яку можна використати проти мене, ти не отримаєш.Бо якщо ви з Давидом вирішили зіграти зі мною в якусь гру, то дуже помилилися з суперником.

Я повернувся до столу.Давид підняв очі від стакана.

— Щось важливе?

— Можливо, навіть дуже.

Я був ввесь в очікуванні.Бо, хай чорт мене налякає, я й сам уже не знав, чого хочу більше: викрити її переграти дурну  гру чи переконатися, що жодної гри взагалі немає.І я маю шанс бути з нею...