Розділ 8

Аліса

Я набрала номер брата, подумки вже вкотре прокручуючи слова, які збиралася йому сказати.Новий проєкт був справжнім божевіллям. Надто короткі дедлайни, жорсткі умови, величезний обсяг роботи. Навіть якби я перестала спати, їсти й узагалі згадувати, що в мене є особисте життя, усе одно фізично не встигла б.

— Слухай, я телефоную щодо нового проєкту. Я не впораюся. Терміни нереальні, умови просто драконівські. Мені потрібно хоча б на тиждень більше.

На тому кінці слухавки запанувала коротка тиша.

Я навіть на мить подумала, що він мене почув.

Наївна.

— Мене це не цікавить, — пролунало спокійно, майже ласкаво.

— Що, вибач?

— Робота має бути готова у встановлені терміни.І все це він промовив таким милим, упевненим голосом, що я могла побитися об заклад: навіть бровою не повів.

— Ти взагалі розумієш, про що я тобі говорю?!

— Прекрасно розумію.

— Тоді, може, поясниш, як я маю це зробити?!

— Ти розумна дівчинка. Щось вигадаєш.

Я вже відкрила рота, щоб висловити все, що думаю про нього, його проєкт і його неймовірну самовпевненість, але він випередив мене:

— Гарного вечора, маленька.

Короткі гудки.Я повільно опустила телефон."Маленька?!"

Він  поставив мені абсолютно нереальне завдання, відмовився навіть обговорювати терміни, а наостанок назвав знову мене маленькою!— Ну все, дорогенький, — прошепотіла я, дивлячись на згаслий екран. — Ти ще пошкодуєш, що взагалі вивчив колись це слово.Бісить.

Я вже давно не маленька. І, якщо вже бути відвертою, ніколи не користувалася жодними привілеями молодшої сестрички.Жодних поблажок. Жодних «ти ж моя маленька, я тобі допоможу». Жодного особливого ставлення.Для нього я завжди була просто працівницею. Однією з багатьох. Хіба що з тією маленькою різницею, що іншим він хоча б іноді дозволяв сперечатися.А мені — ні.І байдуже, що я більше не хочу жодних проєктів. Жодних дедлайнів. Жодних безсонних ночей із ноутбуком на колінах і кавою, яка давно перестала допомагати.Навчання я закінчу. Тут навіть не обговорюється. Батьки ніколи б не схвалили, якби я кинула все на півдорозі. Та й сама собі цього не пробачила б.Але робота...Господи, як же я починаю її ненавидіти.Мене постійно заганяють у якісь рамки. Встановлюють правила, розписують кожну хвилину, вимагають результату. І ніхто навіть не запитує, чого хочу я.А я хочу жити без обмежень,без графіків,без сірих буднів.А я хочу свободи.Хочу прокидатися вранці й не думати, скільки завдань мала виконати ще вчора. Хочу робити помилки, змінювати плани, ухвалювати власні рішення.Хочу нарешті жити, а не просто встигати.

Я вже була готова закипіти від злості, коли раптом у голові промайнула одна думка.Стоп.А я ж, між іншим, знайома з професійним програмістом.І не просто знайома.Я знайшла вагому причину  подзвонити йому

Звісно, можна було б сказати, що мені потрібна його професійна допомога. Що я хочу порадитися щодо проєкту. Можливо, навіть запропонувати співпрацю.Майже переконливо.От тільки кого я намагаюся обдурити?Його чи себе? Хочу почути голос людини, яка не нагадуватиме мені про дедлайни, відповідальність і те, що я знову комусь щось винна.А можливо...

Знаходжу номер.Натискаю виклик.Перший гудок.Другий.Третій.Ну звісно. Чому б йому не проігнорувати мене саме тоді, коли я вперше в житті вирішила зателефонувати чоловікові сама?Я вже збиралася скинути виклик, коли почула клацання.

— Слухаю.

Нарешті.І куди тільки поділася вся моя впевненість?

— Привіт... Це Аліса.

Просто блискучий початок.