Мене звати Тимур. Мені 28 років. Я успішний програміст. Але все це мені настільки приїлося, що я захотів свіжого ковтка життя.Мій дядько працює в університеті ректором та викладачем програмування. І я домовився, що навідаюсь до нього на пару з тестуванням для студентів на креатив, розум та потенціал справжнього професіонала.
Я наберу собі в команду людей з крутим баченням і супернавичками. Я доведу до успішної кар’єри недосвідчених, але перспективних студентів.
Круто?
Геніально.Я вигадав цю ідею,коли вдалось поспати п'ять годин.Уявляєте,що я зможу вигадати,коли посплю 6-8 годин?
Я знав, де кабінет дядька, але як не спитати дорогу, коли назустріч тобі мчить білява фурія.
Я помітив її ще з кінця коридору. У її погляді вирував справжній вихор емоцій. І я розумів: якщо зупиню її — відлечу на чотири сторони.Але я не відмовив собі хоча б у спробі.
— Вітаю. Вибачте, я трохи заблукав. Мені потрібна 105 аудиторія.
— Я якраз іду туди.Ідіть за мною.
Ага. Значить, ми не привітні. Вітатися не хочемо.
— Дякую. Я Тимур.
— Я не цікавилась.
— Познайомимось?
— Не знайомлюсь.
Чому ти така гарна і така сувора? — подумав я.
— Ти не вільна?
— Я вільна особистість. Можемо йти мовчки?
— Я так тебе дратую?
— Не дратуєте . Мене не цікавить знайомство з вами.
— З вами?Я усміхнувся.Я не старий, дівчинко. І як знак ввічливості це теж не виглядає. Ти відповідаєш мені так, наче хочеш покусати.
— Ось. Це тут.
— Дякую.
І тиша у відповідь.Я не звик до такої реакції на мене.Сьогодні я виглядаю по-діловому :в костюмі,в стильній сорочці з розстебнутими верхніми гудзиками . Я помітив ще на вулиці ,як на мене заглядалися дівчата,та і завжди жіноча стать не обділяла увагою успішного та молодого програміста.
Дивне відчуття. Я вже й не хочу розповідати про проєкт.Якийсь зіпсований настрій. Не через розмову з нею. А через те, що вона зачепила мене ще тоді, коли я побачив її здалеку.Але вона навіть не глянула на мене.
Що далі робити?
Я стою в ступорі.
Але все ж не буду стояти, як телепень. Повна аудиторія студентів дивиться на мене.