Розділ 3. Дві жінки

Розділ 3. Дві жінки

– Збирай своє барахло, я тебе забираю до міста. Будинок продано, – кинула матір Златі.

– А як же школа? – запитала дівчинка.

– У місті підеш. Немає тут ніяких перспектив у цій глухомані, добре, що хоч покупці на цю розвалюху знайшлися, – мовила жінка, окидаючи оком будинок. – У тебе є дві години на збори, поки я до сільського голови сходжу, щоб оформити усі документи. Не стій! Збирайся! – гаркнула жінка та вийшла з будинку.

Для Злати це було ще одним шоком. Вона ще від смерті прабабусі не відійшов, як тут необхідно забиратися з дому. Чомусь вона не бачила майбутнього поряд з цією жінкою. Приваблива, молода, струнка, але така холодна... Крижана та бездушна. Вона тільки про гроші думає. Найперше, що зробила – перерила усі шафи з білизною у пошуках грошей. Злата казала, що усі гроші пішли на поховання прабабусі Параскеви, ще й сусіди гроші збирали, аби зробити поминки та щоб їй було на перший час. Люди позносили дитині продукти, бо знали, що матері-зозулі немає діла до дівчинки.

– Давай гроші! – гаркнула та жінка. Чомусь Златі не було бажання називати цю людину матір’ю, а у думках вона її називала «та жінка».

– Зараз, – мовила Злата та дістала з гаманця невелику суму, яка залишилась.

– І це все? Де інші гроші? Сховала? – запитала та жінка та дала гучного ляпаса їй.

– Це все, що є, – тихо мовила дівчинка. Хоч було боляче, навіть не щоці, а дитячій душі, але жодна сльозинка не впала перед очима тої жінки.

– Брешеш! Де гроші? Люди не дали? – не вгавала жінка.

– Майже усе пішло на поховання, – мовила Злата, піднявши голову та поглянувши прямо в очі жінці. Та жінка першою відвела очі, але перевернула усі речі Злати у пошуках грошей.

Коли жінка пішла, Злата почала збирати речі. Вона їхала у нікуди. Тут лишалося її дитинство. Хай не таке щасливе, але тут була хоч одна рідна людина, яка її любила. Тут були добрі сусіди, друзі, однокласники, яких вона змусила поважати себе. Завдяки своїй працьовитості, старанності, розуму, а бувало, що й кулаків.

Злата сіла на ліжко та гарячково думала, що ж їй взяти з собою? Вона розуміла, що більше вона ніколи сюди не повернеться, а усі речі вона взяти не зможе.

Перше, що поклала до старої шкіряної валізи – фотографію прабабусі, де вона була ще молода поряд з чоловіком та донечкою на руках. Забрала улюблену хустку бабусі та червоне коралове намисто. Дівчинка рівно покладала свої речі, яких було і так небагато. Злата забрала майже усі книжки, які були тут та перев’язала їх мотузкою.

Коли вона закінчила збирати речі, народилася і та жінка. Вона сміялася, її хода була нерівною. Жінка була п’яною.

– Зібралася? Молодець, – мовила жінка та обвела поглядом валізу та два пакунки з книгами.

– А ця макулатура для чого? Я не нестиму цей мотлох, – мовила жінка.

– Це не мотлох, а книги, – заперечила Злата.

– Ніби я не бачу, що це не упаковки грошей. Книги це – дурня! От я також читала і що мені дали та книги? Тільки зір зіпсувала, – розповідала про свій досвід жінка.

Злата потягла до машини валізу та два пакунки книг.

– Прибабахана! Сама те тягтимеш. Мені те сміття не треба! – гаркнула до дитини.

Поки Злата виносила свої речі, та жінка забирала з будинку прабабусі подушки, ковдри, сковорідки.

Сусіди прийшли попрощатися з дівчинкою. Одна з жінок, розуміючи усе, сунула дитині у руки гроші та поцілувала.

Златі допомогли завантажити валізу та книги до машини. Вона сіла на заднє сидіння з самого краєчку, бо там вже лежала купа речей з прабабусиного будинку. У шафі Параскеви Іванівни завжди було прибрано та білизна випрасувана та розкладена «під лінієчку». Тепер уся та білизна лежала тут.

– Їдьмо, – мовила жінка до водія та сіла на переднє сидіння.

Тітка Горпина в останній момент сунула дівчинці в руки кошика з наїдками, бо Злата тільки зараз згадала, що ще нічого не їла з самого ранку...

Злата змогла перекусити у дорозі та трохи задрімала, бо фізично, емоційно та морально виснажилися.

Дівчинка відкрила очі, коли почула, як гепають дверцята автівки. Машина вже стояла біля якоїсь багатоповерхівки, а та жінка й водій вийшли з автівки та почали вивантажувати речі.

– Ти чого розляглася? Вставай! – гаркнула жінка.

Чоловік вивантажив усі речі біля дверей під’їзду та поїхав, бо не мав часу панькатися з тою жінкою.

– Валізу занось, а для макулатури в моєму домі немає місця. Мій дім – мої правила, – виплюнула жінка.

– Я не просилася у ваш дім, – навмисно виділила останні слова Злата. – Мене висмикнули з прабабусиного будинку та мого життя.

– Ти мені ще поговори, мале стерво, – буркнула жінка та почала заносити речі. – Книжки до квартири не тягни! Постій тут з речами, поки я частину занесу, бо люди в нас гнилі, розтягнуть усе.

Поки жінка понесла до квартири речі, Злата розв’язала пакунки з книгами та вибрала шість книг звідти, які були для неї найціннішими, та заховала їх у своїй старенькій валізі, витягнувши звідти кілька кофтинок.