Розділ 7

Весь ранок Оля розмірковувала, де найменше шансів зустріти натовп знайомих доброзичливців і дійшла висновку, що міський парк підходить для цих цілей найкраще. Вона не була там сто років, тому якщо комусь і захочеться її зустріти, там шукатимуть в останню чергу.

— Сонечко, ми йдемо кататися на гойдалках і годувати качечок, — сказала вона Анютці після сніданку.

На сніданок у них сьогодні був омлет, сосиски та солодкі булочки з маслом та джемом. Мала весь час крутилася поруч і намагалася допомогти Олі, з чого та зробила висновок, що Юлія хоч і молода мама, але до виховання доньки ставиться відповідально. Чи все-таки якусь участь приймає батько?

Звичайно, найпростіше було показати дівчинці фото Аверіна та запитати, чи знає вона цього дядю. Але Олі було соромно використовувати дитину, хто знає, які почуття викличе у неї Костя?

Столичний парк Оля вважала гарним та доглянутим. Правда, доки не потрапила в один особняк і не побачила, що таке гарний і доглянутий парк. Але господаря особняка це не надто коробило, тож городянам доводилося насолоджуватися тим, що є.

Вони з Анюткою погодували качечок, що мешкають в озері посеред парку, спеціально купленим батоном. Тепер Оля сиділа на лавці біля дитячого майданчика та спостерігала як Анютка захоплено перебігає з однієї гойдалки на іншу.

— Ти Оля? — почулося збоку. Обернулася.

Поруч на лавці, закинувши ногу за ногу, сиділа гарна, можна сказати, дуже вродлива дівчина. У руках вона тримала картонну склянку із логотипом відомої кав'ярні.

Наметане око нехай і не пластичного, але хірурга, одразу ж визначило у зовнішності незнайомки співвідношення свого, натурального, і набутого — безперечно вдалого й дорогого. Губи, вії, груди і волосся — апгрейд, а решта вже не має значення. Зате в цілому ефект був дивовижний.

— Ну припустимо. А ви?..

— Лія.

— Лія. Чудово. А у миру?

— Що? — здивовано перепитала та.

— Та так нічого. Який діагноз? — уточнила Ольга, і, дивлячись на злякану Лію, пояснила: — Я лікар, хірург. Зазвичай незнайомі люди звертаються до мене тільки коли потребують операції. І все за рекомендаціями знайомих.

— Це його донька? — замість відповіді запитала Лія, вказавши підборіддям на Анютку.

Дівчинка виглянула з дерев'яного будиночка з кольоровими віконцями і скорчила кумедну мордочку.

Оля й не подумала перепитувати, кого його. Дурню ясно, кого.

— Олю, пити! — малеча підбігла до рюкзачка, з цікавістю поглядаючи на незнайому тітку.

— Ох... Охрініти, — шалено промовила Лія і, дочекавшись, поки Анечка знову втекла в будиночок, повернулася до Олі, — на нього жодна його дитина так не схожа.

І тоді її осяяло.

— Тож он воно що! Клуб колишніх дружин?

— Куди вже нам, — пробурчала Лія, відпиваючи кави зі склянки, — просто колишніх.

— А ви, вибачте, Ліно...

— Лія, — поправила та.

— Ах так, Ліє. Ви яка за чергою будете? Чи у вас там посади якісь є? Старша за гаремом, наприклад.

Оля сподівалася присоромити дівчину, але та й бровою не повела.

— Не язви, — досить миролюбно відповіла вона Ользі, — ми всі на рівних. Кожна з нас хотіла Аверіна за одне місце утримати, але нікому не вдалося. Я їм давно пропонувала створити групу в соцмережах і назвати «Залиш надію, всяк сюди входячий».

Оля мало не поперхнулася.

— А ви що, всі спілкуєтесь?

— Хто всі? — трохи зарозуміло підняла брову Лія. — Ми втрьох спілкуємось із дівчатами, вони нормальні. А ті дві взагалі безбашенні, хоч хлопчаки в них хороші. Що ти дивишся на мене, як на ідіотку? Діти спілкуються, вони ж рідні брати. Костя їх часто збирає, без нас. І вони чудово знаходять спільну мову.

— Як ти… ви… — в Олі навіть язик заплітався від хвилювання. І обурення. Зрештою, вона вирішила начхати на реверанси. — Як ти це терпиш?

— Я? — посміхнулася Лія. — А хіба я мала вибір? Якби я знала, що так буде, нізащо не стала б… Загалом, якщо тобі цікаво, то, коли вагітнієш від Аверіна, він миттєво перестає бачити в тобі жінку, і ти перетворюєшся на інкубатор на ніжках. Це немов божевілля якесь. Я не вірила, думала, брешуть дівки, мені вдасться його заарканити. Женити на собі. Я ж така класна! А фіг!

— Навіщо? — не могла зрозуміти Оля. — Навіщо тобі було його женити? Ти закохалася?

— Ти Аверіна наживо взагалі бачила? Ах так, ти ж його оперувала, — схаменулась Лія. — Чого тоді питаєш? Хіба в нього можна не закохатися? Ну і гроші, звичайно, не кривитиму душею. Костя не жлоб як деякі… Але звинувачувати мені його нема в чому, все по-чесному. Я його підловити хотіла, у мене вийшло. І ти знаєш, адже я трохи аборт не зробила, коли зрозуміла, що нічого не вигорить у мене із заміжжям. Але в контракті щодо цього пункт є, у Аверіна бзик якийсь із цими абортами. Він приїхав, пообіцяв грошей додати, щоб я тільки не позбавлялася дитини. Виносила, народила і віддала йому. Довелося виконувати. І я йому тепер навіть вдячна за Ваньку. Івану сім, він четвертий у Кості. У нас із чоловіком ще один син, так ти знаєш, чоловік на Івана не надихається, наш та ще відірва…