Розділ 5

— Фантоми гарних днів весь день полум'яніли

     I почали уже на спадні бронзовіть...

     Не даючи житам до жнив дополовіть

    I небо палячи, що жде нас, осмутніле.

Аверін декламував так, ніби зчитував текст із вогню, що потріскував у каміні.

— Гарно, — напівпошепки промовила Оля, коли він замовк. — Це ти написав?

Костя задер голову і підняв брову.

— Я схожий на поета, Оленько? Ні, це Верлен, Поль Верлен. Французький поет, символіст та імпрессіоніст, один із засновників цих літературних течій. Хіба ви не вчили у школі?

— Вчили, — засоромлено закивала Оля, — мабуть…

З літературою в неї було приблизно так само, як і з фізкультурою. Тільки вчителька виявилася не такою далекоглядною як фізрук, ледве витягла її на «добре». Щоправда, в операційній Ольги їй ще бувати не доводилося.

— Чомусь спало на думку. Ми з тобою весь цей час кудись бігли, — заговорив Костя, закинувши руку за голову і наче випадково торкаючись її стегна. Оля мимоволі здригнулася, і він відразу прибрав руку.

Чекала, що скаже далі, затамувавши подих, а Аверін знову дивився, як оранжеве полум'я облизує акуратно складені в каміні дрова.

— І? — запитала з придихом.

— І тепер можемо просто пити вино та дивитись на вогонь. Хіба це не дивно?

Для неї сьогодні все було дивно, включаючи самого Аверіна, але говорити про це не варто. Взяти ті ж парфуми чи сукню. Тепер Оля була рада такому відвертому розрізу. Якщо чесно, було дуже хвилююче відчувати близькість чоловіка, що спирався на її напівоголені ноги. Йому достатньо було простягнути руку, щоб…

Оля перестала дихати, бо жорстка долоня обхопила щиколотку. Судорожно проковтнула і заплющила очі. Він вирішив довести її витонченою тортурою дотиками? Що ж, слід визнати, така тактика виявилася досить дієвою.

Від щиколотки по нозі піднімалися гарячі цівки, а потім розтікалися по низу живота і повзли далі хребтом, розпалюючи у крові справжній вогонь. «Фантоми гарних днів…»

Якби тільки у крові. По всьому тілу шкіра горіла і плавилася, а Аверін ніби забув про неї. В одній руці тримав келих, в другій Оліну ногу. І… що? Так і сидітимемо?

«Я що, це вголос сказала??? О, Господи, ні!»

З полегшенням зітхнула — судячи з розслабленого обличчя Аверіна, таки не вголос. Але долоні зводило від спраги, і вона наважилася. Запустила руку в темне волосся і почала погладжувати, чіпляючи нігтиками потилицю.

Він ніби тільки цього й чекав, закинув голову і прикрив очі, оголюючи шию. Неймовірними зусиллями доводилося стримувати себе, щоб не нахилитися і не поцілувати неголене підборіддя.

Провела по ньому рукою, пробігла пальцями та повернула назад. Аверін з ледве вловимою усмішкою підставлявся під її ласки, а потім раптово розплющив очі, і вона відсахнулася від полум'я, що палахкотіло в них. А сидів увесь такий бездіяльний...

Зап'ястя обхопили чіпкі пальці і смикнули вниз. Вона ковзнула до нього на коліна, вперлася ліктями в широкі груди, і обидва задихали гучно, насилу виштовхуючи повітря з передавлених легень.

Коли його руки лягли на оголену спину, Оля не змогла стримати глухий стогін. Костя, здається, теж, але у вухах так шуміло, що зараз вона б не почула навіть сирену невідкладної допомоги.

Пальці тремтіли від нетерпіння і не слухалися, коли розстібали ґудзики на сорочці.

— Ти пам'ятаєш, що робиш тільки те, що хочеш? — пролунало десь усередині. Вона швидко закивала, а потім прошепотіла, торкаючись губами дивовижно пахнучої колючої щоки:

— Хочу подивитися на твій шов, я так і не бачила своєї роботи, — язик теж погано слухався і заплітався. — А ти… Що ти хочеш? — завмерла, облизнувши губу.

— Тебе, — блиснули чорні очі.

І далі — вибух. Ні, не вибух, землетрус. В п'ятнадцять, ні, сто балів. А краще виверження, бо тільки розпечена лава, що біжить по венах, може так опалювати. І ще губи. І руки.

Від запаху зносило не гірше, ніж від дотиків. Бажання накочувало хвилями, і Костя не міг цього не відчувати. Він безпомилково вгадував, що їй треба, ніби читав її як книгу.

— І я хочу…

Одна рука продовжувала випалювати на спині візерунки, а другою Аверін підняв Олю за зігнуту в коліні ногу і втиснув в себе там, куди схлинула вся її палаюча у вогні кров. Добре, що в цій сукні такий глибокий розріз, і чому вона одразу не оцінила?

Але наступної миті всі думки разом вибило з голови язиком, що увірвався в рот, і їй здалося, що вони падають у бездонну прірву.

Поцілунок тривав так довго, що Оля почала задихатися. А ще стала шалено заважати сукня. Тканина дратувала, стягувала, її хотілося позбутися якнайшвидше. Збудження гуркотіло у всьому тілі шаленим оркестром.

«Так, я хочу тебе, Аверін, хочу до запаморочення. Навіть якщо це буде лише одна ніч».

Залишалося переконати в цьому серце, але зараз Оля про це не думала. Хіба ж можна думати, коли гориш у вогні?