Розділ 30. Руслана ч.2

- Чому саме зараз? - Звісно, як і будь-яка дівчина я хотіла цього, та все було так спонтанно.

        - Я купив для нас будинок і думаю, що коли ти побачиш його - то захочеш там зіграти наше весілля.

        - Ти купив будинок? - В шоці промовила я, бо думала що ослухалась.

        - Мг, - тільки й мовив він.

        - Данило, - в моїх очах стояли сльози, коли я опустила свою голову і поцілувала його в скроню.

        - Йдемо спати, рисеня, я втомився сьогодні трохи. - Він підняв мене на руки і попрямував до спальні. - Тобі личить моя футболка.

        - Мені вона подобається, - я спробувала злізти з рук, але він не відпустив мене. - Я можу сама йти.

        - Можеш, але я хочу ось так.

        Ось так і завершився цей прекрасний і не дуже вечір. Ми заснули в обіймах один одного. Моя голова лежала на його грудях, а ноги були переплетені між собою. Це був кокон щастя і тепла. Здавалося, що не може бути нічого кращого, ніж лежати ось так.

        Вранці Данило мирно спав, коли я вилізла акуратно з його обіймів. Мені потрібно було збиратися на роботу, тому я тихенько прийняла душ. Витягнула з гардеробу свої улюблені чорні брюки та білу сорочку, заплела волосся в косу і одягнула сережки. Пшикнула парфумами і вилетіла на таксі в лікарню, так як байк мій залишився біля клубу. На роботі я швиденько переодягнулась в костюм і пішла на обхід. Мене чекав неприємний сюрприз від мого колеги.

        - Даценко? То ти та сама виходить? - запитав мене Олександр Михайлович з ноткою зневаги.

        - Що ви маєте на увазі, колего? - Намагалась не видавати себе я.

        - Не прикидайся ідіоткою, Руслано Валеріївно, все ти зрозуміла. То от як ти стала лікарем, татко посприяв. - Виплюнув він. В мене ніколи не було до нього симпатії, ні як до людині, ні як до лікаря. Людина, яка дозволяє собі на роботі грати в азартні ігри та зі зневагою ставитись до колег не може отримати мою повагу.

        - Ви нічого про мене не знаєте, - сказала гірко я, але пояснювати йому я нічого не збиралась. - Якщо ви так вважаєте, на те ваше право. Проте я ніколи не приховувала своєї особистості, ви просто були надто сліпі, щоб все збагнути раніше.

        - Тільки не треба тут із себе невинну овечку вдавати, тепер ти спадкоємиця багатомільйонної компанії, навіщо тобі ця лікарня? - От воно що - гроші. Все що цікавило Мелешка.

        - Ага, а ще я майбутня дружина Бернета. Знаєте такого? - І я навмисно покрутила рукою перед його носом. - Забула додати, що моя компанія - тепер під його керівництвом, тому що я і далі продовжуватиму робити те, що люблю.

        - Ти просто ідіотка.

        - Можливо, але я щаслива ідіотка. А тепер зарубай собі на носі, - перейшла я раптово на ти, адже мій терпець урвався, - якщо ти ще раз посмієш заявити, що на кшталт того, щось було тільки що - то про всі твої нічні зміни, і що ти на них робиш, дізнається головний лікар. Всік?

        - Ти, мала дурепо, погрожуєш мені, - зробив крок на зустріч мені цей бовдур і думав, що у нього вийде мене залякати.

        - Ні, що ти, просто по-дружньому попереджаю, як колега. - Я посміхнулась і вийшла з ординаторської. - Козел, - пробурмотіла я собі під ніс і зіштовхнулась з Мариною Аркадіївною.

        - Молодець, дівчинко, нарешті хоч хтось це зробив. - Похлопала вона мене по плечі.

        - Дякую, то ми сьогодні разом чергуємо? - Я зраділа, бо витримати чергування з ним - було б найгіршим днем.

        - Так, але на тебе чекають в холі. Після поговоримо.

        - Хто?

        - Думаю, що дуже важлива для тебе людина, а ще з ним була така красива краля. - Я одразу подумала про Асю і Артема, проте потім зрозуміла, що бути цього не може. - Біжи, чого стоїш?

        І я так і зробила. Мої ноги спрацювали швидше, ніж голова, серце підказувало, що це Данило. В холі стояв він, в джинсах і сорочці, на його обличчі була усмішка. А на руках він тримав Олесю. Я не змогла стримати сліз, коли підійшла до них.

        - Лано, привіт, - злізла вона з рук Данила і обійняла мене.

        - Привіт, сонечко, ти чого тут? - Я не могла збагнути, чому вона тут, а не в дитячому будинку.

        - Тепер вона буде поруч з нами завжди. - Різанули мої вуха слова Данила і я підняла голову на нього, а він тільки кивнув на знак згоди, моїх думок. - Так, все вдалось.

        - Боже, - я не могла повірити, що це відбувалось зі мною.

        - Ланко, ну чого ти плачеш? Ти проти? - Вона дивилась на мене і на її обличчі стояли емоції нерозуміння.

        - Руслана дуже рада, просто вона не очікувала, що все буде так швидко, - присів навколішки біля Олесі, Данило і пояснив їй.

        - Тоді, це добре. - І вона обійняла нас обох своїми маленькими ручками.

        - Ви зараз додому? - Запитала я Данила.

        - Данило казав, що хоче показати мені новий будинок. - Почала стрибати Олеся.